Громадська думка про правотворення

Версія для друкуВерсія для друку

Засновники: Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Національна юридична бібліотека.

Заснований у 2011 році. Видається раз на два тижні.

Головний редактор В. Горовий.

Редакційна колегія: Н. Іванова (відповідальна за випуск), Ю. Половинчак, Т. Дубас, В. Гребенюк.

Адреса редакції: НБУВ, Голосіївський просп., 3, Київ, 03039, Україна.

 

 
 

 

Громадська думка

про правотворення

 

/Інформаційно-аналітичний бюлетень на базі оперативних матеріалів/

 

9 (153) червень 2018

 

ЗМІСТ

 

АКТУАЛЬНА ПОДІЯ

Верховна Рада ухвалила закон про Вищий антикорупційний суд. 2

 

АНАЛІТИЧНИЙ РАКУРС

С. Полтавець

Аграрний фонд: ліквідувати не можна залишити. 2

О. Кривецький

Спрощення процедури доступу до наркотичних речовин. 8

І. Беззуб

Реформа системи трансплантології в Україні 11

С. Закірова

Правда і міфи про нові правила вступу до першого класу української школи. 28

 

ІНФОРМАЦІЙНА КАРТИНА МІСЯЦЯ

А. Берегельський,

О. Саморукова

Основні тенденції висвітлення української тематики у іноземних ЗМІ (квітень 2018 р.) 43

 

ЕКОНОМІЧНІ РИЗИКИ ТА ПРОГНОЗИ

Огляд валютного ринку. 50

Моніторинг законодавства. 53

 

ЩОДЕННИК БЛОГЕРА 58

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ 2018


АКТУАЛЬНА ПОДІЯ

Верховна Рада ухвалила закон про Вищий антикорупційний суд

 

Верховна Рада України 7 червня, у другому читанні та в цілому ухвалила законопроект про Вищий антикорупційний суд. За таке рішення проголосували 315 депутатів за необхідних 226-ти. Перед цим парламентський комітет з питань правової політики і правосуддя рекомендував Верховній Раді прийняти в цілому закон про Вищий антикорупційний суд. За повідомленням кореспондента агентства "Інтерфакс-Україна", за таке рішення на засіданні комітету проголосувало 12 його членів.

Остаточні поправки до законопроекту, зокрема про ключову роль громадської ради міжнародних експертів, узгоджено з МВФ, заявив співавтор президентського законопроекту Георгій Вашадзе.

Закон визначає порядок проведення конкурсу з відбору антикорупційних суддів. Претенденти на посаду судді подаватимуть до Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС) документи для участі в конкурсі. Для оцінки доброчесності кандидатів та допомоги в підготовці рішення щодо призначення суддів ВККС на 6 років сформує громадську раду міжнародних експертів. Згідно з остаточними поправками, рада складатиметься з шести членів, а не семи, як це передбачала редакція законопроекту до другого читання. Членів громадської ради призначатиме ВККС на підставі пропозицій міжнародних організацій, з якими Україна співпрацює в сфері запобігання та протидії корупції відповідно до міжнародних договорів (DW (https://is.gd/QylAZa). – 2018. – 7.06).

 

 

 

АНАЛІТИЧНИЙ РАКУРС

С. Полтавець, канд. політ. наук, старш. наук. співроб.

Аграрний фонд: ліквідувати не можна залишити

 

Проблема неефективності державних компаній та доцільності їх подальшого функціонування стала однією з постійних та дискутованих тем переговорів українського уряду з міжнародними фінансовими донорами та кредиторами. В цьому контексті питання реформування Аграрного фонду періодично актуалізується, проте до сьогодні воно залишається невирішеним. Так, наприклад, на початку 2013 р. реагуючи на ініціативу держави щодо реформування Аграрного фонду представник юридичної компанії «Клиффорд Чанс» Наталія Герус, так коментувала наміри держави: «Нова форма організації діяльності Аграрного фонду дозволить більш прозоро приймати рішення, якщо Аграрний фонд буде функціонувати як акціонерне товариство то він (фонд) зможе відкривати рахунки в банківських установах та зберігати на них зароблені кошти». Тоді справа так і не дійшла до прийняття конкретних рішень. Наприкінці 2014 р. звертаючи увагу на неефективність використання фінансових ресурсів які держава спрямовує на утримання Аграрного фонду радник з питань аграрної політики групи Світового банку Олег Нівєвський вказував, зокрема на те, що річний бюджет чотирьох державних компаній (бюджетна організація «Аграрний фонд», ПАТ «Аграрний фонд», ДПЗКУ і Держрезерв) становить близько 20,6 млрд грн., водночас ДПЗКУ, маючи хорошу структуру потужностей, тим не менш, несе колосальні збитки – $2,2 млн в 2012 р., $3,4 млн в 2013 р., а за три перші квартали 2014 р. ця сума складала – $65 млн. Враховуючи зазначені показники експерт вказував на те, що Світовий банк пропонує уряду ліквідувати бюджетну установу «Аграрний фонд» та ПАТ «Аграрний фонд», а ДПЗКУ – приватизувати.

У квітні 2015 р. голова правління ПАТ «Аграрний фонд» Андрій Радченко в інтерв’ю виданню РБК-Україна так пояснював специфіку роботи підпорядкованої йому структури та державної спеціалізованої бюджетної установи «Аграрний фонд»: «Державна спеціалізована бюджетна установа «Аграрний фонд» фігурує в законах про підтримку сільгоспвиробників. Серед її функцій – інтервенції окремих номенклатур товарів на ринок у випадку дефіциту для регулювання цінової ситуації на ринку. ПАТ «Аграрний фонд» діє в рамках закону про акціонерні товариства. Держустанова залежить від бюджетних процесів, оскільки працює з рахунком в Держказначействі – з січня по січень. Але маркетинговий рік у аграріїв – з липня по липень. Тому держпідприємство практично ніколи не має доступу до коштів, у нього з року в рік проблеми з виконанням закону про держбюджет і його прийняттям. А в кінці року, коли йдуть жнива, а потім сівба озимих, потрібно повертати гроші до бюджету, і тут теж держустанова «Аграрний фонд» не встигала. Саме з цієї причини виникло ПАТ. Сьогодні з держустанови на ПАТ передані всі залишки зернової групи. ПАТ здійснює закупівлі, перемелює зерно у борошно і потім реалізує його. На держустанові залишається тільки 144 тонни цукру, який був куплений 4 роки тому». https://daily.rbc.ua/ukr/show/andrey-radchenko-agrarnyy-fond-odin-operatorov-1428415844.html Коментуючи можливість ліквідації державної спеціалізованої бюджетної установи «Аграрний фонд» Радченко відзначав, що досвід роботи цієї фінустанови показав, що цей інструмент неефективний, він не працює. Про це, зокрема, свідчать накопичені там борги на суму 1,4 млрд. грн. Тому, швидше за все, потрібно скасовувати держустанову. Разом з тим чиновник переконував, що ПАТ «Аграрний фонд» веде прибуткову діяльність, це ефективний інструмент для залучення інвестицій в агросектор, а тому потрібен і виробнику, і споживачу борошна. Обговорюючи питання фінансових зловживань попереднього керівництва ПАТ на суму 2 млрд. грн. шляхом розміщення депозитів у «Брокбізнесбанку», чинний голова правління пояснював схему виведення цих коштів: «Розміщення депозитів для акціонерного товариства не заборонене. Питання в тому, як вони були розміщені. У законі про акціонерні товариства є обмеження щодо того, хто і як має право розміщувати депозити. Якщо б це був договір на 2 млрд грн, було б необхідне рішення наглядової ради, засновників, тобто – міністерства. А так суму розбили на 32 договори і рішення було прийняте попереднім головою правління ПАТ «Аграрний фонд». За цим фактом є висновок КРУ, ми подали запит до Генпрокуратури, але поки чіткої інформації немає». https://daily.rbc.ua/ukr/show/andrey-radchenko-agrarnyy-fond-odin-operatorov-1428415844.html. При цьому А. Радченко стверджував, що ймовірність повернення цих коштів зведена до «0», бо згаданий банк знаходиться в стадії ліквідації, а ПАТ до того ж в сьомій черзі кредиторів.

В липні 2015 р. Державна фінансова інспекція за результатами перевірки встановила, що з початку свого існування ДСБУ «Аграрний фонд» не провела майже жодної товарної чи фінансової інтервенції. Продовжуючи обґрунтовувати необхідність ліквідації ДСБУ «Аграрний фонд» Андрій Радченко пояснював це послідовністю реформування аграрної галузі в тому числі шляхом заснування ПАТ «Аграрний фонд» в 2013 році, головне завдання якого проводити форвардні закупівлі зерна. Станом на середину 2015 р. в ДСБУ залишився лише цукор. А. Радченко переконував, що за умови, що закупівлі цукру теж будуть передані ПАТ, діяльність ДСБУ можна буде вважати такою, що вичерпала себе. У 2015 р. цінова ситуація дозволяла це зробити, на відміну від попередніх років, коли через перевиробництво ціна цукру на ринку була нижчою, аніж собівартість цукру, який був закуплений ДСБУ.

Того ж 2015 р. вступаючи в публічну дискусію, щодо долі ДСБУ «Аграрний фонд» та ПАТ «Аграрний фонд» заступник керівника ГО «Публічний аудит» Матвій Холошин стверджував, що ДСБУ не формує державного інтервенційного фонду та не забезпечує державного регулювання продовольчих цін, натомість його клон – ПАТ «Аграрний фонд» не виконує стратегічних для держави функцій, а працює виключно на наповнення спеціального фонду держбюджету. Експерт наголошував на тому, що ДСБУ «Аграрний фонд» фінансується суто заради утримання самої установи та зберігання запасів, які були закуплені в попередні періоди. Із 12,2 млрд. грн, що мали бути повернуті на користь держави, казна отримала тільки 2,6 млрд. грн., тобто 21 % від плану. Аналізуючи ефективність роботи ДСБУ «Аграрний фонд» М. Холошин наводив дані Держказначейства, за перші вісім місяців 2015 р. відповідно до яких ДСБУ «Аграрний фонд» повернула державі всього 3 млн. грн. при плані в 1,5 млрд. грн. Холошин наводив, зокрема, такі приклади лобіювання інтересів окремих компаній, наприклад, згадував про таке: ДСБУ «Аграрний фонд» фінансував в рамках форвардних закупівель не малі та середні підприємства, а великі агрохолдинги. У сезоні 2014–2015 (осінь–весна) 50 % від загального обсягу форвардних закупівель, або половина коштів програми Фонду, опинилися в розпорядженні підприємств «Укрлендфармінг», який пов’язують із власником збанкрутілих банків «VAB» та «Фінансова ініціатива». Згаданий холдинг став одним із найбільших продавців збіжжя для Фонду, а його підприємства також активно викуповували зерно в АФ. За вісім місяців 2014–2015 маркетингового року обсяг закупівель зерна становив 72 % від усіх угод на постачання. Причому, нерідко Фонд продавав зерно за цінами, що навіть нижчі від ринкових. Свою долю критики від М. Холошина отримало і ПАТ «Аграрний фонд». Експерт нагадував, що держава виділивши 5 млрд. грн. на створення ПАТ сподівалася, що обидва аграрних фонди певний час діятимуть паралельно, а потім бюджетну організацію ліквідують і всі функції візьме на себе акціонерне товариство. Проте цього не сталося, водночас ПАТ не виконує й ключового свого завдання – гарантувати продовольчу безпеки, адже це загалом розходиться з філософією діяльності товариства, основна мета якого – отримання прибутку. Узагальнюючи існуючі проблемні моменти, Матвій Холошин перерахував найголовніші: основна мета, заради якої взагалі задумувався «Аграрний фонд» – забезпечення запасів продуктів харчування та утримування стабільності цін, – не виконується, а витрати на неї за 2013–2015 роки склали понад 35 млн. грн. державних коштів; уряд не поспішає (йдеться про 2015 р.) ліквідовувати ДСБУ «Аграрний фонд» через цілу низку судових справ, сума претензій за якими становить близько 1 млрд грн; ліквідувавши ДСБУ «Аграрний фонд» всі її функції доведеться передати ПАТ «Аграрний фонд», а це потребує серйозних законодавчих змін. Попри заклики до реформування галузі зміни в 2015 р. не відбулися й саме тому епопея з ліквідацією ДСБУ «Аграрний фонд» отримала продовження. Аналізуючи діяльність ДСБУ «Аграрний фонд» з моменту її створення в 2005 р., голова Всеукраїнської аграрної Ради Андрій Дикун у 2016 р. відзначав наступне: існування і утримання ДСБУ «Аграрний фонд» – 800 млн. грн. згідно проекту бюджету на наступний рік (тобто 2017 р.) – непосильна розкіш для вітчизняного агробізнесу. Фахівець серед позитивних прикладів наводив успішний досвід держрегулювання, європейських країн та США в яких є спеціальний агент з інтервенцій: державна компанія, яка накопичує дешеві запаси товару і в разі зростання цін викидає його на ринок і стабілізує цінову ситуацію. В українських умовах цю функцію виконує ПАТ «Аграрний фонд», тому впевнено сказати, що на сьогоднішній день ДСБУ віджила себе, як інструмент регулювання ринку – стверджував А. Дикун.

Варто зауважити, що попри те, що кількість прихильників ліквідації ДСБУ «Аграрний фонд» кількісно переважає число їх опонентів, все ж було б перебільшенням стверджувати, що в серед аграріїв ніхто не виступає на підтримку існуючих державних структур. Так, зокрема, президент Союзу сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів Іван Томич вважає, що тему ліквідації Аграрного фонду в Україні педалюють трейдери, які таким чином зможуть ще більше збагатитися за рахунок коливання цін. Томич переконаний, що діяльність Аграрного фонду зокрема заважала зернотрейдерам заробляти надприбутки, йдеться про 20-30 млрд. грн. в рік лише на коливанні цін. Компанія з ліквідації Аграрного фонду розпочалася ще в 2010 р. – стверджує І. Томич. Він прогнозує, що наслідком ліквідації Аграрного фонду стане зростання цін на споживчому ринку та збитки для внутрішнього вітчизняного виробника.

Народні депутати України Медуниця О. В., Бриченко І. В., Лунченко В. В., Река А. О. та Жалобецький О. О. подали на розгляд парламенту законопроект № 6055 «Про внесення змін до Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України»» головною метою якого є заміна Аграрного фонду «державним інтервенційним агентом». Законопроектом пропонується повне розформування ДСБУ «Аграрний фонд». У «Пояснювальній записці» до проекту закону парламентарі так, обґрунтували необхідність його прийняття: «За результатами неодноразових контрольних заходів встановлено, що Аграрний фонд не забезпечує виконання основної своєї функції щодо цінового регулятора на аграрному ринку шляхом використання механізму товарних та фінансових інтервенцій… Станом на січень 2017 року у Аграрному фонді зберігається лише 5,3 тис. тонн зерна та 67,4 тис. тонн цукру-піску, що не відповідає Закону України від 24.06.2004 № 1877 «Про державну підтримку сільського господарства України» в частині формування державного інтервенційного фонду в обсязі 20 відсотків від внутрішніх річних норм споживання та, як наслідок, не забезпечується продовольча безпека населення. Враховуючи неефективність роботи Аграрного фонду, невиконання ним планових завдань щодо формування державного інтервенційного фонду, не забезпечення продовольчої безпеки населення його подальше існування є недоцільним». Депутати також стверджують, що їх позицію підтримує й Фонд державного майна, який вважає недоцільним подальше утримання в державній власності ПАТ «Аграрний фонд». Натомість фахівці Головного науково-експертного управління парламенту у своєму висновку щодо зазначеного законопроекту, зокрема відзначили таке: «Поданий проект є доопрацьованим варіантом законопроекту від 08.02.2017 р. Аналіз змісту його положень дає підстави зробити висновок, що при доопрацюванні проекту не взято до уваги та не враховано зауваження і пропозиції, висловлені у висновку Головного науково-експертного управління від 31.03.2017 р. Враховуючи зазначене, вважаємо за доцільне повторно висловити зауваження та пропозиції щодо змісту доопрацьованого законопроекту.». Як бачимо, парламентарі удосконалюючи вітчизняне законодавство, зовсім не переймаються думкою експертів та вчених щодо відповідності законодавчих новел пропонованих ними (депутатами) вже існуючому законодавству. Законопроект про який ми говоримо не виключення. У Головному науково-експертному управлінні твердять: «…зі змісту проекту та Пояснювальної записки до нього незрозуміло, яким чином ліквідація Аграрного фонду та створення Державного інтервенційного агента сприятиме вирішенню порушених проблем; 2. Управління не підтримує ліквідацію Аграрного фонду та передачу усіх його повноважень, передбачених у Законі (зокрема, ст.ст. 6, 7, пункти 8.3, 8.7 ст. 8; п. 12.2.1. ст. 12 та ін.) до відання Державного інтервенційного агента, як це пропонується у пункті 1 Розділу І проекту. Така автоматична заміна юридичних осіб у Законі не узгоджується з функціональним призначенням цих осіб, які мають різне правове становище, що витікає із умов проекту, і, відповідно, виключає можливість такої заміни. Зокрема, відповідно до чинної норми (пп. 9.1.1. п. 9.1 ст. 9 Закону) Аграрний фонд є державною спеціалізованою установою, уповноваженою Кабінетом Міністрів України провадити цінову політику в агропромисловій галузі економіки України. Тоді ж як відповідно до пункту 9.1 статті 9 проекту Державним інтервенційним агентом «може бути виключно суб’єкт господарювання державного сектору економіки, який уповноважений Кабінетом Міністрів України провадити державні аграрні інтервенції на організованому аграрному ринку, тобто, здійснюватиме продаж або придбання сільськогосподарської продукції на такому ринку з метою забезпечення цінової стабільності (п.п. 2.5, 2.5-1 ст. 2 Закону), що є значно вужчим, ніж повноваження Аграрного фонду.». Водночас експерти наголошують на тому, що законопроект не встановлює правову підставу діяльності державного інтервенційного агента та не передбачає, з якого джерела здійснюватиметься фінансування такого суб’єкта господарювання. Співробітники управління критикують також і положення підпункту 9.1.4 пункту 9.1 статті 9 Закону, зі змісту якого випливає, що функції державного інтервенційного агента можуть реалізовуватися декількома суб’єктами господарювання, оскільки повноваження суб’єкта господарювання на здійснення державних аграрних інтервенцій не є постійними з огляду на «мінімальний строк уповноваження» такого суб’єкта. Експерти переконані, що це негативно впливатиме на провадження державних аграрних інтервенцій на організованому аграрному ринку та не сприятиме уникненню корупційних ризиків у цій сфері. Узагальнюючи все вище сказане у Головному науково-експертному управлінні пропонують: за результатами розгляду у першому читанні законопроект доцільно відхилити.

Варто нагадати, що за результатами розгляду законопроекту № 6055 до подібного висновку дійшли й в парламентському Комітеті з питань запобігання і протидії корупції. Аргументи членів цього парламентського комітету були такими: «У проекті не визначено і неможливо визначити організаційно-правову форму державного інтервенційного агента, який створюється замість Аграрного фонду, а також порядок створення такого суб’єкта.

Зі змісту законопроекту слідує, що державним інтервенційним агентом може бути суб’єкт господарювання, який уповноважений на виконання відповідних функцій на організованому аграрному ринку, який належить до державного сектору, тобто такий суб’єкт може бути не державним, а мати лише вирішальну частку держави в капіталі, а отже це означає, що приватні особи через свої частки можуть чинити вплив на інтервенційного агента.». Парламентарі також вказали на відсутність вказівки на джерело фінансування новоствореної структури – «державного інтервенційного агента». Симптоматично в даній ситуації те, що Комітет з питань аграрної політики і земельних стосунків українського парламенту на засіданні 3 квітня 2018 року прийняв рішення рекомендувати Верховній Раді України даний законопроект прийняти за основу та в цілому як Закон.

Яким буде рішення ВРУ до сьогодні невідомо, проте є серйозні сумніви, що парламентарі дослухаються до зауважень експертів та висновків до яких дійшли в Комітеті з питань запобігання і протидії корупції (Матеріал підготовлено з використанням таких джерел: https://ubr.ua; http://vkurse.ua; https://daily.rbc.ua; http://agrofond.gov.ua; https://blogs.korrespondent.net/blog/politics/3598589/; http://agravery.com; https://golos.ua; http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61086).

 

 

О. Кривецький, голов. ред. НЮБ НБУВ

Спрощення процедури доступу до наркотичних речовин

 

Міністерство охорони здоров'я на чолі з У. Супрун розробляє зміни до законодавства України, які спрощують процедуру доступу до наркотичних речовин. Зокрема, у департаменті вважають за необхідне збільшити розміри дозволеної кількості зберігання громадянами окремих наркотичних засобів і психотропних речовин, що відповідатиме рекомендаціям Міжнародного комітету з контролю над наркотиками (МККН) ООН.

За словами в.о. міністра охорони здоров’я, на сьогодні розміри дозволеної кількості наркотичних засобів «у десятки разів занижено» у порівнянні з наведеними МККН ООН розмірами, визначеними іншими країнами, а також за результатами визначення середніх добових доз споживання в Україні. У Мінохоронздоров'я вважають, що зниження вищеозначених розмірів у 2010 р. сприяло притягненню до кримінальної відповідальності не стільки дилерів і організаторів наркобізнесу, скільки наркоспоживачів. Чиновники переконані, що такий підхід фактично криміналізував сферу обігу наркотиків, тоді, як об'єми нелегального наркоринку не скоротилися. Водночас, збільшилася кількість засуджених за незаконний обіг наркотиків, які не мали на меті їхній збут.

 Проте, зміни до законодавства, запропоновані Міністерством охорони здоров’я, не знайшли одноголосної підтримки у депутатів Верховної Ради. Категорично проти такої ініціативи виступала «Радикальна партія». Її голова О. Ляшко, вважає, що фактично – це легалізація обігу наркотиків. За його словами, профільний міністр замість того, щоб активніше боротися з такими захворюваннями як кір, туберкульоз, СНІД, серцево-судинні захворювання та розширювати програми доступних ліків, хоче спростити доступ до наркотиків.

Голова Комітету ВР з питань охорони здоров’я народний депутат .Верховної Ради від БПП О. Богомолець дотримується схожої думки: «Спрощення процедури доступу до наркотичних речовин, тобто, легалізація наркотиків в Україні, це свого роду «сепаратизм у пігулках», каральна медицина. Простіше кажучи, уряд «переймає зарубіжний досвід», як не саджати людей за зберігання невеликої кількості наркотиків, але, за цього, і не пускати на прилавки героїн». На думку Богомолець, законодавці повинні зробити законодавство ще жорсткішим до вживання наркотиків, адже на даний момент воно є абсолютно неефективним у боротьбі з наркоманією. Тому сьогодні, вважає вона, треба не легалізувати наркотики, а розширювати список заборонених препаратів і забезпечувати ефективний контроль за їх обігом, та вести системну боротьбу проти організаторів наркобізнесу. За її словами, зміни до законодавства щодо спрощення процедури доступу до наркотичних речовин, фактично є легалізацією обігу наркотиків, що розбурхало громадськість України.

Засудження ініціативи МОЗу висловили представники громадського об’єднання "Національний Інтерес України", які навпаки виступають за збільшення терміну покарання за продаж та зберігання наркотичних речовин.

«Ця норма просувається під егідою ООН, нібито бажають довести рівень стандартів у нашій країні до міжнародних. Я вважаю, що це просто злочин. Якщо у цьому задіяно сили, що зацікавлені у поневоленні нашого суспільства та у тотальній деградації населення, то звичайно, вони таке просуватимуть» – розповіла голова правління ОО "Нарконон" Н. Головцова.

Проте на проблему існує й менш емоційний погляд. Зокрема, виконавчий директор «Всеукраїнського об’єднання людей з наркозалежністю» О. Димарецький зазначає, що «зараз йдуть ініціативи щодо визначення необхідної кількості наявних наркотичних речовин у людини, аби вона могла лікуватися, а не відбувати покарання. За цього, ні для кого не є секретом, що кримінальне переслідування, або покарання, часто-густо не виправляє людину, а, навпаки, тільки призводить до ще більш гірших наслідків, – впевнений. – Якщо людина дійсно хвора, то вона повинна отримувати допомогу, а не відчувати на собі репресивну політику». До того ж, легальної торгівлі наркотичними речовинами в Україні не буде, оскільки у випадку з ініціативою МОЗ йдеться про часткову декриміналізацію, тобто, виведення незначних незаконних діянь у сферу адміністративного права. Український уряд готує зміни до таблиць невеликих, великих і особливо великих кількостей наркотичних речовин, що перебувають у незаконному обігу, з метою нормалізувати правозастосування. Якщо у кишені у громадянина виявиться «невелика кількість» без мети збуту – передбачено адміністративну відповідальність, а за все, що більше «невеликої кількості» – кримінальну. Для цього Мінохоронздоров’я ініціює внесення змін до урядового наказу №188 (від 1.08.2000 р.), що передбачають збільшення легального об’єму зберігання кокаїну у 50-т, героїну у 60 разів, а марихуани уп’ятеро.

Також існує чимало організацій та установ, що виступають за легалізацію «медичної коноплі», приводячи велику кількість інформації про лікувальні властивості канабісу (марихуани) та досвід країн, де цю речовину вже легалізовано (Голландія, Бельгія, Уругвай, США, Австралія, Аргентина).

За сучасними даними застосування марихуани у пацієнтів (зокрема, у хворих на рак та СНІД) дозволяє знизити біль за одночасного зменшення дозування анальгетиків. У ряді країн (Канада, Ізраїль, Іспанія, Великобританія) препарати з коноплі, що складаються з комбінації природних канабіноїдів застосовуються в лікуванні розсіяного склерозу.

Виконуючий обов’язки голови Державної служби України з контролю за наркотиками О. Дзісяк зазначив, що наркополітика нашої країни щодо деяких речовин повинна змінюватися, а саме, орієнтуватися на потреби людини та її права, а не на речовину. «Чому ми самі себе й своїх людей обмежуємо у тих лікарських препаратах на основі канабіноїдів, які можуть комусь покращити стан здоров’я, комусь – врятувати життя, а комусь, врешті-решт – полегшити біль? Ми маємо зняти ці обмеження, й держава має надати можливість людям скористатися сучасними досягненнями медицини» – переконаний він.

На думку фахівців, сьогоднішня мета – виробити з конопель ефективні ліки, є благородна, але починати варто з того, аби розмежувати у свідомості суспільства такі вкрай різні поняття як «легалізація вільного обігу коноплі для особистого використання» і «легалізація канабісу з метою медичного дослідження». На жаль, про медичні дослідження канабісу в Україні відомо мало, принаймні пересічним громадянам.

Заступник начальника лікувально-організаційного управління НАМН України О. Петриченко розповів, що незважаючи на те, що канабіс залишається у списку контрольованих речовин, дослідження призвели до розробки та маркетингу, зокрема у США, синтетичних канабіноїдних продуктів дронабіолу та набілону, які вже використовуються для зменшення проявів нудоти та блювоти, викликаної хіміотерапевтичними засобами, у разі лікування онкологічних захворювань, м’язових спазм, судом та для стимуляції апетиту у хворих на СНІД. «Більшість штатів США узаконили доступ канабісу (марихуани) повнолітнім американцям у медичних та рекреаційних цілях, хоча правила такого використання і варіюються у різних штатах та за фактом: його використання продовжує вважатися злочином відповідно до Федерального закону» – зазначає фахівець. В Україні ж, відповідно до постанови Кабміну України «Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів» канабіс віднесено до списку особливо небезпечних наркотичних речовин, обіг яких заборонено, тому його дослідження та синтетичних канабіноїдів в якості потенційних лікарських засобів в Україні не проводиться.

На думку медиків, говорити про медичну марихуану в Україні зарано. «Лікарі не мають необхідних знань про світові досягнення її використання. А за умов кримінального тиску на споживачів заборонених речовин Міністерство охорони здоров’я навряд чи здатне навіть приблизно порахувати кількість потенційних пацієнтів медичної коноплі. – наголосив прес-аташе конопляного «Маршу свободи» за реформи у наркоплітиці Т. Ратушний. – Але сьогодні вже на часі порушувати питання про контрольований обіг наркотичних речовин для наукових досліджень». Аби дослідити канабіс як потенційні ліки, вважає він, спершу потрібно узаконити його обмежений контрольований обіг саме для потреб наукових досліджень, а держава має врегулювати процедуру, за якої НАМН мають досліджувати коноплю та її компоненти.

Наразі українське законодавство здатне зробити перший крок у напрямку легалізації та вивчення перспектив медичного застосування наркотичних речовин як анальгетиків та лікарських препаратів. Сьогодні в Україні є науковці, які займаються розробкою вітчизняних аналогів на основі наркотичних речовин, вирощуванням опійного маку з медичною метою. Професор Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця НАН України В. Досенко висловив переконання, що дослідження медичних властивостей наркоречовин, їх використання у медицині на законодавчій основі – зараз вкрай важливо для українського суспільства.

«Наша держава має легалізувати виробництво наркотичних речовин для лікування захворювань та внести зміни до законодавства України щодо їх обігу. Це врятує сотні життів. Тому ініціатива Мінохоронздорв’я щодо спрощення процедури доступу до наркотичних речовин – наразі актуальна і є вимогою часу» – переконаний науковець.

Отже, подібні зміни до законодавства мають бути виваженими, обміркованими, ефективними, аби з їх прийняттям українське суспільство не було у черговий раз введено в оману поспішними нововведеннями для тимчасового «задоволення» окремих верств населення.

 

 

 

І. Беззуб, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

Реформа системи трансплантології в Україні

 

Трансплантація сьогодні в усьому світі розглядається як надзвичайно ефективний та в цілому ряді випадків безальтернативний метод лікування незворотних захворювань та ушкоджень таких життєво важливих органів як легені, нирки, печінка, серце тощо.

Саме тому трансплантологія в розвинених країнах світу – один із тих напрямів, які розвиваються найдинамічніше. Світові темпи зростання кількості операцій із застосуванням трансплантації дозволяють прогнозувати, що через 20–30 років 50–60 % усіх хірургічних втручань будуть пов’язані з пересадкою органів, тканин і клітин, переконана голова парламентського комітету з питань охорони здоров’я, народний депутат фракції партії «Блок Петра Порошенка» О. Богомолець.

Сьогодні на планеті немає жодної країни, в якій трансплантація була б заборонена. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, її проводять у 104 країнах світу, що мають для цього фінансові, матеріально-технічні та кадрові можливості.

У світі щорічно виконується до 100 тис. трансплантацій органів і понад 200 тис. – тканин та клітин людини. Нині у світі живе понад 1 млн осіб із пересадженими органами і їхня кількість постійно зростає.

Про ефективність і популярність трансплантації як найбільш ефективного лікування необоротних захворювань органів свідчить статистика. Так, щорічно у США виконується близько 26–28 тис. трансплантацій, в Іспанії – понад 4 тис., у Польщі – понад 1,5 тис.

Активно розвивається галузь і в пострадянських країнах, де провідні позиції утримує Білорусь, у якій щорічно проводиться 50 трансплантацій на 1 млн населення. В Естонії цей показник становить 46,2 трансплантацій на 1 млн населення, у Латвії – 36,2, у Литві – 22.

Катастрофічною, навіть порівняно з сусідами, можна назвати ситуацію в Україні, де проводиться лише 3,1 трансплантацій на 1 млн населення на рік. І це – один із найгірших показників у світі.

В абсолютних цифрах це становить лише 130 операцій на рік, притому що понад 5 тис. українців щороку потребують пересадки органів. Із них трансплантації нирки потребують понад 2500 пацієнтів, печінки – до 1500 пацієнтів, серця – понад 1000 осіб, кісткового мозку – 300. До слова: за оцінками аналітиків та відгуками медиків, трансплантація включно із витратами на терапію по відновленню організму після операції коштує майже вдвічі дешевше, ніж підтримуюча терапія на кшталт гемодіалізу.

Головна причина такого стану речей в Україні – відсутність ефективної системи трансплантології. По суті, механізм збору, збереження, перевезення та пересадки органів, як система замкненого циклу, в нас не працює. Внаслідок цього лише 15 % трансплантацій, або 20 операцій на рік, проводяться за рахунок органів, отриманих від покійників, – решта отримується від живих донорів.

Існуюча ситуація, на жаль, змушує багатьох громадян нашої країни виїздити за кордон для отримання такого лікування, а державу – витрачати значні бюджетні кошти на організацію такого лікування, і тим самим фінансувати розвиток систем медичного обслуговування інших країн замість власної (у 2018 р. на пересадку органів з бюджету було виділено 700 млн грн).

Однією з найважливіших причин такого стану речей є законодавча. Загалом, українське законодавство дозволяє проводити трансплантації органів і кісткового мозку (стовбурових клітин), як від живого донора, так і донора-трупа. Чинний закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» було прийнято в 1999 р. Крім цього, є ряд Постанов Кабміну, Наказів МОЗ, які визначають перелік державних і комунальних медустанов, дослідницьких інститутів, які можуть проводити забір органів і робити саму пересадку.

Отже, в Україні є законодавча база, нехай і не досконала, яка дозволяє робити трансплантації. Проте, справа у тому, що діючі нормативно-правові акти дають лише загальне поняття про трансплантацію.

Необхідність внесення змін до чинного законодавства зумовлена прагненням до забезпечення реалізації конституційного та природного права людини на життя та охорону здоров’я. Успішний досвід проведення трансплантацій в прогресивних країнах світу, зростання кількості хворих, для яких пересадка органів є єдиним способом врятувати життя, спонукають привести українське законодавство у цій сфері у відповідність до стандартів XXI ст.

Тому, з метою розвитку системи трансплантології в Україні та виведення її на світовий рівень, народні депутати розробили законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров’я та трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині» (№ 2386а-1 від 04.08.2015), який 1 червня 2018 р. підписано Головою Верховної Ради України А. Парубієм та направлено на підпис Президенту П. Порошенку (у першому читанні проголосований 21 квітня 2016 р., у другому – 17 травня 2018 р.).

Законопроект розроблено з урахуванням сучасного стану науки, розвитку громадянського суспільства, вимог до діяльності, пов’язаної з трансплантацією, ґрунтуючись на міжнародних нормах, рекомендаціях ВООЗ та Директивах ЄС. Він повністю відповідає всім міжнародним вимогам та враховує 80 % наданих депутатами правок – 167 із 205.

Законопроект визначає вимоги, умови і порядок застосування трансплантації як спеціального методу лікування, забезпечує додержання в Україні прав людини та захист людської гідності при застосуванні трансплантації та здійсненні іншої, пов’язаної з нею діяльності.

Одним з найбільш дискусійних питань під час роботи над законопроектом та його обговорення було питання про вибір презумпції – згоди чи незгоди на посмертне донорство.

В результаті кількамісячних дискусій, круглих столів, громадських слухань, обговорень всередині різних суспільних груп, у тому числі й серед представників духовенства було прийнято рішення, що в умовах сьогодення України, презумпція незгоди найбільше захистить як пацієнта так і донора.

Низка представників депутатського корпусу та лікарського співтовариства наполягала на запровадженні презумпції згоди, відповідно до якої у разі смерті особи вона автоматично вважається такою, що надала свою згоду на вилучення її анатомічних матеріалів для трансплантації, якщо за життя вона офіційно не заявила про свою незгоду.

Законопроект не сприйняв такої пропозиції, що видається цілком справедливим: і з огляду на етично-релігійний аспект, і з урахуванням світової практики, яка підтверджує, що стан вирішеності проблеми дефіциту органів залежить не стільки від вибору презумпції, скільки від ефективності системи надання трансплантологічної допомоги.

Отже, документом передбачається презумпція незгоди – матеріал для пересадки може бути отриманий з тіла померлої особи лише у випадку, якщо вона за життя дала згоду на трансплантацію.

Згідно зі ст. 16 законопроекту кожна повнолітня дієздатна особа має право надати письмову згоду або незгоду на вилучення анатомічних матеріалів з її тіла для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів після її смерті. Якщо ж людина не залишила жодного волевиявлення – згоду на вилучення органів можуть дати родичі покійного. В усіх інших випадках використання органів людини без дозволу – заборонене.

Також закон визначає групи людей, яким забороняється бути донорами посмертно. Це діти-сироти, невстановлені особи та учасники ООС/АТО, що унеможливлює ситуацію, коли «чорна» трансплантологія може стати ризиком в нашій країні під час війни. Крім того, не можуть бути використані органи, якщо проти цього виступають правоохоронці, судмедексперт чи суд.

Закон передбачає, що кожна повнолітня дієздатна особа має право відкликати свою письмову згоду або незгоду на посмертне донорство.

Крім того, закон регулює деякі питання прижиттєвого донорства. У живого донора може бути вилучено анатомічні матеріали лише за наявності його добровільної та усвідомленої згоди на донорство анатомічних матеріалів, наданої у письмовому вигляді. Проте це заборонено вагітним, іноземцям та особам без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, хворим, які страждають на тяжкі психічні розлади або мають захворювання, що можуть передатися реципієнтові, людям, які утримуються в місцях позбавлення волі, а також тим, хто вже раніше надав орган або його частину на трансплантацію. Люди, які за життя надали свої анатомічні матеріали одному з родичів, мають право на підтримку держави: безкоштовне медобстеження, медичну допомогу в разі хвороби або погіршення здоров’я (якщо це пов’язано з донорством).

Донору після операції по вилученню органу надаються 3 дні оплачуваної відпустки (їх можна об’єднати з плановою відпусткою), а також відшкодовуються збитки з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене харчування тощо.

Крім дозволеного зараз родинного донорства, передбачено й так зване «перехресне донорство», рішення про яке може ухвалити консиліум лікарів у разі неможливості застосування трансплантації реципієнту від живого донора з числа його близьких родичів або членів сім’ї (наприклад, через імунологічну несумісність). В Україні залишається нелегальною можливість добровільно віддати свій орган будь-якій сторонній людині.

Відповідно до закону, до 1 жовтня 2018 р. в Україні мають створити Єдину державну інформаційну систему трансплантації, яка складатиметься з реєстрів – волевиявлення щодо посмертного донорства або списку представників, тобто родичів; анатомічних матеріалів людини, призначених для трансплантації чи виготовлення біоімплантантів, живих донорів, реципієнтів, медзакладів, які займатимуться трансплантацією, та перелік трансплант-координаторів. Інформація у цих реєстрах буде конфіденційна, доступ матимуть лише медзаклади, які займаються трансплантацією, трансплант-координатори та судмедексперти.

Впровадження такої системи, аналоги якої є в усіх розвинених країнах світу, дозволяє забезпечити дотримання черговості та справедливості при розподілі анатомічного матеріалу, тобто уникнути можливих помилок і корупційних ризиків «чорної трансплантології», яка існує саме через відсутність офіційних реєстрів донорів і реципієнтів.

Після внесення зазначених відомостей до інформаційної системи трансплантації, згідно із законопроектом, відмітки про надання особою згоди або незгоди на посмертне донорство та про зміну цього волевиявлення за бажанням особи вносяться до паспорта громадянина України або водійських прав.

Законом запроваджується посада трансплант-координатора, який стане ключовою фігурою в системі трансплангології. Трансплант-координатор – це працівник закладу охорони здоров’я, який виявляє потенційного донора, встановлює наявність у ЄДІСТ інформації про презумпцію згоди або незгоди на посмертне донорство, організовує вилучення, зберігання й перевезення анатомічних матеріалів людини, взаємодіє із закладами охорони здоров’я, які займаються трансплантацією.

Важливо, що трансплант-координатор не може входити до складу консиліуму лікарів, який здійснює констатацію смерті мозку людини, брати участь у вилученні анатомічного матеріалу та проведенні трансплантації.

До цього часу в Україні не було трансплант-координаторів, а отже, спеціалістів потрібно буде навчати.

Крім того, при кожному акредитованому закладі охорони здоров’я, будуть створені спеціалізовані об’єднання трансплантології, а також буде введено обов’язкове функціонування в цих закладах етичних комітетів. Дані комітети будуть перевіряти волевиявлення реципієнтів, контролювати діяльність установ охорони здоров’я щодо недопущення порушення принципів добровільності і безкорисливості при здійсненні трансплантації.

Голова парламентського комітету О. Богомолець зазначила, що система трансплантації буде розвиватися виключно на державному фінансуванні. Тобто зафіксовано, що жодних комерційних моментів, жодних бізнес-структур, які братимуть у цьому участь, не може бути, наголосила вона.

З метою запобігання нелегальній трансплантації та торгівлі органами та/або іншими анатомічними матеріалами законом вносяться зміни до Кримінального кодексу України в частині встановлення більш суворої відповідальності за порушення законодавства в частині трансплантації органів. Терміном до 5 років позбавлення волі каратимуть за вилучення у людини органів з метою трансплантації шляхом примушування або обману. Незаконна торгівля органами каратиметься позбавленням волі на строк від 7 до 10 років.

Закон не поширюватиметься на: донорство крові та її компонентів і діяльність, пов’язану з їхнім використанням; трансплантацію статевих залоз, репродуктивних клітин та живих ембріонів; аутотрансплантацію; імплантацію; вилучення анатомічних матеріалів для діагностичних та наукових досліджень; банків пуповинної крові, інших тканин і клітин людини згідно з переліком, затвердженим центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я; виготовлення біоімплантатів та ксеноімплантатів.

Трансплантація органів в Україні за новим законом почнеться з 2019 р., а пілотний проект, на який виділено 112 млн грн, запрацює вже в 2018 р., каже заступник голови парламентського комітету з охорони здоров’я Т. Донець. Такі операції будуть проводити в 3–4 клініках України, серед яких Київський центр трансплантації кісткового мозку, Національний інститут раку, Охматдит, Інститут патології крові та трансфузійної медицини (Львів), Інститут ім. Шалімова.

Детальніше про законопроект – на інфографіках Аналітичний портал «Слово і Діло» (www.slovoidilo.ua) (https://media.slovoidilo.ua/media/infographics/7/62700/62700-1_uk_origin.png).

 

 

 

 

 

 

 

Отже, законопроектом чітко визначено всю термінологію, повноваження всіх органів влади у галузі трансплантації, засади організаційно-методичного керівництва, фінансування трансплантації та здійснення контролю у цій сфері, порядок та умови трансплантації, включно із забором органів, їх перевезенням і пересадкою, а також багато інших нюансів, які дозволяють створити бездоганну систему трансплантології в Україні.

У суспільній думці трансплантація органів займає неоднозначне місце. Спектр її оцінювання знаходиться в межах від беззаперечно позитивного оцінювання до категоричного неприйняття. Це є свідченням того, що трансплантація органів максимально концентрує моральне, правове, психологічне, соціальне напруження, оскільки в цьому процесі пов’язані два надзвичайно важливих моменти людського життєвого шляху: 1) імовірна смерть хворого в разі відсутності змоги замінити нежиттєздатний орган; 2) смерть людини, тіло якої може стати донором якогось органу, або загроза втрати фізичного здоров’я живого донора.

Тому, законопроект № 2386а-1 про трансплантацію органів викликав бурхливі обговорення серед українських політиків, експертів та громадян країни.

Якщо на думку авторів, законопроект № 2386а-1 «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» враховує найдрібніші нюанси й фактори, відповідає найвищим міжнародним стандартам і дозволяє Україні запустити створення ефективної та гуманної системи трансплантації з максимальним рівнем захисту від можливих зловживань, то критики донорства вважають, що у сьогоднішніх умовах є високі ризики для спекуляцій і зловживань при пересадці органів. Особливо, з огляду на продовження війни і велику кількість важко поранених бійців. Крім цього, Україна не контролює окуповані території та східні кордони країни в зоні проведення ООС (АТО), які можуть використовуватися як коридор для чорної трансплантології. Ще один пов’язаний з цим аспект – військово-полонені, утримувані в ОРДЛО. Ці люди можуть стати заручниками незаконного вилучення у них органів.

Серед ярих супротивників прийнятого закону народні депутати від Опозиційного блоку. Зокрема, О. Вілкул переконаний, що у нинішній ситуації цей документ для України смертельно небезпечний: фактично в країні легалізували торгівлю людськими органами (за комунальні борги будуть розраховуватися нирками).

Його колега по фракції І. Шурма також впевнений, що не можна запускати закон про трансплантацію, коли йде війна і бойові дії, вмирають люди та пропадають безвісти. Разом з Опоблоком не голосувала за цей законопроект фракція Радикальної партії О. Ляшка.

Народний депутат, лідер політичної партії «За життя» В. Рабінович також не підтримав документ, оскільки, на його думку, у воюючій країні, в країні хаосу і беззаконня, де не вірять ні судам, ні правоохоронній системі не можна дозволяти трансплантацію органів. За його словами, в Раді повинні приймати дійсно важливі закони, які потрібні людям, а не ті, що дозволяють «розбирати людину на частини». Він переконаний, що згоду людини на трансплантацію будуть вибивати через борги, хворобу близьких.

Окремою проблемою трансплантології є здебільшого негативна громадська думка стосовно донорства органів. Адже в більшості випадків ЗМІ згадують донорство органів в негативному ключі, з кримінальним підтекстом, тим самим формуючи негативне ставлення у громадян.

Дійсно, в Україні дуже популярний страх, що після прийняття закону, що дозволяє трансплантацію, українців почнуть масово викрадати і «різати на органи».

Але ж, наголошує громадський діяч з прав тяжкохворих пацієнтів Ю. Андрєєв, неможливо пересадити, наприклад, нирку іншій людині кустарним методом. Це можливо зробити тільки в лікарні, провівши купу досліджень, взявши безліч аналізів. Він навів приклад Білорусі, де дозволена трансплантація і діє чіткий державний контроль.

На думку заступника директора національного інституту ім. Амосова, експерта МОЗ К. Руденка, «чорна» трансплантологія з прийняттям цього закону буде практично неможлива.

Громадський діяч-правозахисник, голова правління ГО «Пацієнти України» Д. Шерембей також належить до прихильників введення закону про трансплантацію, оскільки важливо, щоб все це відбувалося не на «чорному» ринку, а легально – за участю всіх сторін.

Однак, підтримуючи цю ініціативу, він звертає увагу на важливість надійно захистити створені електронні реєстри, бази пацієнтів і черги очікування. Контрольованість цього процесу має бути на високому рівні.

Інший експерт, президент Всеукраїнської ради захисту прав та безпеки пацієнтів В. Сердюк, також вважає можливість дозволу на трансплантацію хорошою ініціативою. Але при цьому впевнений, що в Україні приймати закон про трансплантацію не можна, поки реанімаційні відділення в кожній лікарні не будуть повністю укомплектовані всім необхідним. За його словами, в реанімаціях повинні бути апарати штучного дихання, кисень і апарати, які контролюють його рівень (ними зараз укомплектовані максимум 5 % реанімацій в Україні), всі необхідні ліки, протипролежневі матраци, реанімаційний стіл та ін.

Нові ініціативи повинні припускати, що лікар-реаніматолог зможе чесно собі сказати: я зробив все можливе, щоб врятувати життя пацієнта. І тільки потім, якщо врятувати не вдалося, приймати рішення про трансплантацію його органів. Але якщо реанімації не забезпечені, то мови про «усе можливе» бути не може, вважає В. Сердюк.

В Україні роблять так мало операцій з пересадки не через брак донорів, а через відсутність обладнання в реанімаціях і вкрай низьку кількість діагнозів про смерть головного мозку, бо лише 1,7 % реанімацій мають обладнання, щоб поставити цей діагноз, запевняє лікаря-трансплантолога І. Писаренка. Також, за словами лікаря, проблема полягає у поганому лікуванні, адже часто в реанімаціях люди помирають через кровотечі, відмову органів і тоді вже трансплантація неможлива.

Тому головним завданням наразі, за його словами, є фінансування реанімацій та розбудова інфраструктура для трансплантації.

За словами анестезіолога-реаніматолога В. Литвиненка, з прийняттям цього закону в українських лікарів будуть «розв’язані» руки. Вони зможуть проводити операції з трансплантації на місці (поки такої можливості немає). По-перше, з’явиться національний «банк» органів (потенційні реципієнти), по-друге, лікарі зможуть робити операції без відтягнення часу. Правда, практики у наших лікарів поки не вистачає (доктора – хірурги, анестезіологи, реаніматологи – хороші спеціалісти, але вони робили дуже мало таких операцій).

Проте, на думку управляючого партнера Адвокатської фірми «Правовий континент» Д. Перетяка, прийняття закону дасть поштовх до того, що лікарі в Україні будуть покращувати свій професійний рівень, будуть вдосконалювати свої навички. Закон має зупинити відтік з України кваліфікованих медичних працівників, які виїжджають за кордон, не бачачи перспектив для розвитку в Україні, переконаний юрист.

На думку голови Національного руху «За трансплантацію» Ю. Андреєва, ЄДІСТ для збору, реєстрації, накопичення відповідної інформації, а також здійснення об’єктивного і неупередженого розподілу анатомічних матеріалів людини і визначення пари донор-реципієнт – це те, чого бракувало багато років у нині діючому законі і що дозволить по справжньому запустити систему трансплантації в Україні і рятувати життя.

Проте, трансплантація органів та анатомічних матеріалів особи – справа надзвичайно складна та вимагає не лише значної уваги із боку професіоналів-медиків, але й належного правового регулювання, адже в даному випадку йдеться не тільки про біологічні матеріали, а й про життя та здоров’я людини, повагу до її честі та гідності, наголошує директор Адвокатського бюро «Дроздова та партнери» О. Дроздова.

Саме тому ухвалений закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров’я та трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині», з одного боку, безперечно, має неабияку цінність в частині регулювання процедури трансплантації та державного контролю, а з іншого – містить певні недоліки та суперечності, що можуть нанести шкоди фізичному та моральному здоров’ю громадян і стати приводом для численних звернень до судових організацій національного і міжнародного рівня. Зокрема, виникає питання щодо того, який саме лікар має повно і детально роз’яснити, які наслідки тягне згода на донорство, можливі ускладнення та права донора; яким чином лікар має переконатися саме у добровільності та усвідомленості дій донора та як може спрогнозувати ускладнення.

Дійсно, з прийняттям закону ситуація має кардинально змінитися. Проте – це лише початок. Потрібно розробити дуже багато процедурних інструкцій, котрі мають врегулювати питання трансплантації. У підзаконних актах треба чітко прописати, як діятиме майбутній Центр трансплантації, каже директор Інституту серця МОЗ України, кардіохірург Б. Тодуров. За його словами, після смерті донора час рахують на хвилини. Тому лікарі повинні мати чіткі правила: хто і як фіксує смерть, куди надходитиме інформація про пацієнта й потребу в органах, як мають працювати бригади лікарів-трансплантологів.

У свою чергу, заступник директора Інституту хірургії та трансплантології ім. Шалімова Р. Салютін переконаний, що прийняття лише одного закону не зможе зрушити застарілі проблеми за один момент. На превеликий жаль, це буде відбуватися протягом двох-трьох, а то і п’яти років. Адже, це питання доволі глибоке, воно комплексне, і воно потребує рішення не лише на законодавчому рівні, а й на рівні підзаконних актів, на рівні сприйняття суспільством, на рівні відповідного фінансування і взагалі на рівні реформування системи охорони здоров’я як галузі.

Не вірять у швидкі зміни після ухвалення закону і в МОЗ, бо, як визнали у відомстві, 20 років у цьому напрямку нічого не робилось: не купувалося сучасне обладнання, лікарі-трансплантологи не проходили тренінги та навчання, не створювалися інформаційні системи чи реєстри донорів та реципієнтів.

Важливим питанням залишається проблема подолання корупції як в медичній сфері, так і в країні загалом. Адже, трансплантологія доволі «ласий шматок» медицини, де використовуються новітні технології, маса дорогих імуносупресивних препаратів, де можна грати долями людей, змінюючи їх чергу в листах очікування тощо. Корупція просто поховає під собою цю галузь медицини, і щодо цього не треба плекати жодних ілюзій, вважають експерти у медичній галузі.

Слід зазначити, що прогрес трансплантаційної медицини супроводжується зростанням не тільки правових, а й етичних проблем, для вирішення яких потрібні спільні зусилля фахівців в області медицини, біології, права, етики та інших дисциплін.

Одним з моральних аспектів стриманого ставлення соціуму до донорства органів є віра. Загалом, згідно з християнською етичною традицією ніколи не існувало заборони на самопожертвування заради життя іншої людини, навпаки, не існує більшого прояву любові, як благородна жертва в ім’я життя іншого.

Тому проект закону про трансплантацію органів на основі презумпції незгоди підтримала Рада церков України. Як заявив голова Української греко-католицької церкви патріарх Святослав (Шевчук), а Україні потрібно творити культуру, щоб люди не боялися чинити добро навіть після смерті. Церква сприймає донорство як вияв найвищої любові до ближнього, говорить керівник департаменту інформації греко-католицької церкви отець Ігор. При цьому, на думку Церкви, такий приклад милосердя не допускає можливість торгівлі органами. Більш того, для Церкви важливо, щоб згода на донорство була свідомою, адже до милосердя не можна примушувати, відзначає духівник.

У випадках вилучення органів у щойно померлих людей не повинно бути сумнівів щодо визначення моменту смерті. Неприпустимим є скорочення життя однієї людини, у тому числі через позбавлення її життєво необхідних процедур, з метою продовження життя іншої. А так звану презумпцію згоди потенційного донора на вилучення органів, закріплену в законодавстві ряду країн, Церква вважає неприпустимим порушенням права на людське життя.

У липні-серпні 2017 р. соціологічна група «Рейтинг» провела опитування серед українців щодо права людини на пожертву своїх органів після смерті, щоб врятувати або покращити життя інших людей. Показник у 63 % – це дійсно позитивні зрушення у напрямку усвідомлення громадянами нашої країни усієї важливості трансплантації.

Величезна проблема в українському законодавстві з живими донорами. Адже воно суворо обмежує перелік тих людей, які можуть надати свої тканини чи органи для пересадки. Це чоловік або дружина, і перелік рідних по крові – від батьків до племінників.

У цьому переліку немає двоюрідних чи троюрідних родичів, немає хрещених батьків, немає права брати органи у донора, який просто виявив своє бажання допомогти.

Часто якраз це змушує українських пацієнтів їхати на лікування за кордон, де закон дозволяє трансплантацію від людини, що не є найближчою ріднею, розповідає В. Ляшко, голова ГО «Інфекційний контроль в Україні».

Цю проблему частково б вирішило розширення у законі переліку потенційних живих донорів. Це особливо важливо, адже, за клінічними дослідженнями, трансплантати від живого донора більш безпечні для реципієнта і краще приживаються. Трансплантація від живого донора зможе не тільки допомогти зменшити термін перебування в списку очікування, але й надати шанс хворим з онкологічними захворюваннями, які можуть вилікуватися шляхом пересадки печінки.

Отже, прийнятий законопроект не позбавлений деяких недоліків. Проте, безперечно, цей закон дозволить вирішити чимало проблем, які раніше гальмували розвиток вітчизняної трансплантології.

У світі трансплантація органів, зокрема від донорів-трупів, вже давно є поширеною звичною практикою, завдяки якій рятують тисячі життів.

Тому існує потреба у досконалій законодавчій базі з питань трансплантології, яка пов’язана із особливими відносинами між донором і реципієнтом, адже кожен з них має однакове право на життя. Гарантія основних прав і свобод людини та громадянина, передусім права на життя, є показником цивілізованості держави, тому в розвинутих країнах здійснення пересадки органів і тканин регулюється відповідними нормативно-правовими актами, зокрема, Конвенцією про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (4 квітня 1997 р.), Додатковим протоколом до Конвенції про права людини і біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини (24 січня 2002 р.), Резолюцією про приведення у відповідність законодавства держав-учасниць щодо питань вилучення, пересадки і трансплантації матеріалів організму людини № (78) 29, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1978 р., Сіднейською декларацією щодо смерті (1968 р., зміни 1983 р.), яка передбачає для процедури взяття органів у померлої особи обов’язкову наявність юридично оформленого дозволу на трансплантацію.

Якщо для прижиттєвого донорства обов’язковим є отримання згоди донора, то єдиної думки щодо подальших дій в разі його смерті не існує. Світова практика показує, що в цьому напрямі сформувалися дві основні концепції:

Презумпція незгоди (США, Канада, Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Греція, Україна) – матеріал для пересадки може бути отриманий з тіла померлої особи лише у випадку, якщо вона за життя дала згоду на трансплантацію. Залежно від існуючого в різних країнах законодавства, процедура її отримання передбачає або усне погодження, або фіксування даної інформації в карті донора, водійських правах, посвідченні особи, медичній карті, реєстрі донорів. У разі, якщо померла людина за життя не залишила ні позитивної, ні чітко негативної відповіді щодо пересадки органу, дозвіл має бути отриманий від уповноваженої особи, якою зазвичай є член родини. В Ізраїлі діє так звана картка Аді – кожен, хто підписується під цією карткою, засвідчує свою згоду на пересадку органів після смерті.

Презумпція згоди (Іспанія, Португалія, Бельгія, Австрія, Росія, Казахстан, Білорусь) – вилучення матеріалу для трансплантації (а в деяких країнах – з навчальною або науковою метою) є можливим при відсутності прижиттєвого офіційно зареєстрованого заперечення донора проти пересадки органу. Саме така модель, на думку трансплантологів, є найбільш прогресивною. У разі нещасного випадку, внаслідок якого людина зазнала травм, не сумісних з життям, і консиліум лікарів констатує смерть головного мозку, лікарі без згоди родичів приймають рішення про вилучення здорових органів.

За даними соціологів, більш як половина європейців готові стати донорами після своєї смерті. Враховуючи важливість отримання згоди з етичної точки зору, така система повинна забезпечити повну інформованість людей щодо існуючої політики та надання їм безперешкодної можливості відмовитися. Тим, хто не заперечував стати потенційним донором, надаються пільги під час страхування життя і здоров’я, вони ж мають першочергове право на отримання органу для трансплантації у разі виникнення такої потреби. Також активно поширюється інформація про ефективність трансплантаційних методів лікування і про можливості сучасної трансплантології.

Світовий досвід і досвід ВООЗ дозволяють стверджувати, що презумпція згоди чи незгоди суттєво не впливає на кількість виконаних операцій з трансплантації органів. Кількість трансплантацій у країнах, де ця галузь розвинена знаходиться практично на однаковому рівні в незалежності від того, яка презумпція прописана у їхньому законодавстві.

Результат насправді залежить від зрілості самого суспільства та наявності трансплантаційної системи, окремого органу, що забезпечує трансплант-координаційну діяльність.

В Європі давно працює система координації, коли країни обмінюються органами, які не підійшли їхнім пацієнтам, але потрібні в іншій країні.

Одне з провідних місць у світі за трупним донорством займає Іспанія, де роблять 35 трансплантацій органів на мільйон населення. В рамках національної програми в країні розгорнута потужна інформаційна компанія, в якій, крім медиків та представників ЗМІ, активну позицію займає католицька церква. Успіх та унікальність іспанської моделі полягає ще й в тому, що у бюджеті лікувальних закладів є окрема стаття витрат на реалізацію забору органів і включення до штату фахівців, які несуть відповідальність за цей процес. Переважно це терапевти та реаніматологи, які працюють в даному стаціонарі. Крім своєї основної роботи, вони також є координаторами з питань трансплантації та інформують трансплантаційні центри про появу потенційного донора. Упровадження цієї системи призвело до збільшення кількості пересадок органів від трупних донорів на понад 100 % за майже 10 років.

П’ять років тому Білорусь пішла шляхом трансформації законодавства на основі презумпції згоди. У результаті системою органного донорства було охоплено всі центральні районні лікарні країни, і більше половини заборів органів на сьогодні проводять саме у центральних районних лікарнях. Якщо ж в якійсь лікарні, де помирає людина, немає газоаналізаторів, туди виїжджає бригада, яка здійснює діагностику. Після цього запрошуються трансплантологи.

В країні є реєстр тих, хто категорично відмовився стати донором після смерті, решта – потенційні донори. В Білорусі усі медичні заклади підключені до цієї програми.

За декілька років кількість ефективних донорів збільшилася у більше ніж 40 разів. Безумовно, потужним стимулом у розвитку трансплантології була підтримка вищого керівництва країни. На сьогодні трансплантація в Білорусі проводиться кожні 33 години, в країні найкоротший в Європі лист очікування з трансплантації нирки. Вона посідає дев’яте місце серед всіх країн світу за кількістю трансплантацій. Також у країні дозволено педіатричне донорство, що цілком відповідає європейському шляху розвитку трансплантології. Тепер в Білорусі проводять платні операції для іноземців і безкоштовні для білорусів, але за рахунок громадян інших країн.

Також у Білорусі є матеріальна мотивація лікарів, наприклад, якщо анестезіолог проводить діагностику смерті мозку і вона виявляється ефективною, то він отримує подвійну заробітну плату.

У лютому 2018 р. сенатори в Нідерландах прийняли новий закон, згідно з яким всі громадяни країни, старші 18-ти років, після своєї смерті стають потенційними донорами органів, якщо не відмовляються від цього за життя. Документ прийняла верхня палата парламенту Нідерландів. Нижня палата проголосувала за закон ще в 2017 р.

Автор законопроекту П. Дейкстра повідомила, що схожа система існує в Бельгії та Іспанії. Відповідно до неї, кожен дорослий громадянин, не зареєстрований в якості донора, отримає лист із питанням, чи хоче він пожертвувати свої органи після смерті. Ті, хто не відповість на два листи з анкетами, автоматично будуть вважатися донорами органів, але можуть в будь-який момент змінити свій статус.

У США, як і в Україні, діє презумпція незгоди, і в Америці це не заважає розвитку трансплантології. Щоб переконати людей стати донорами, там працює система координаторів – працівників, які проходять спеціальні курси, аби правильно вести бесіду з родичами загиблого, як висловити їм свої співчуття і в той же час в результаті отримати згоду, пояснює ректор Запорізької медичної академії післядипломної освіти, головний позаштатний спеціаліст МОЗ зі спеціальності «трансплантологія» О. Ніконенко.

Пропаганда донорства в Америці починається з дитячого садочка. І президент, і видатний артист, і спортсмен, виступаючи на телебаченні, говорять про те, що вони в разі смерті віддали б свої органи для порятунку інших людей.

В більшості країн єдиною дозволеною категорією живих донорів органів є особи, які є генетичними родичами реципієнта. Разом з тим, в ряді європейських країн дозволено «емоційне донорство» неспоріднених донорів. В першу чергу, до цієї категорії належать подружжя, друзі, товариші по службі і т. п. У багатьох країнах закон передбачає порядок перевірки емоційного взаємозв’язку донора і реципієнта, щоб виключити можливість злочинної змови.

У деяких штатах США можливе альтруїстичне донорство органів незнайомим людям. Проте, через складність довести достовірність такого альтруїзму, цю практику не приймають більшість національних законодавств.

У Великій Британії, наприклад, з 1 вересня 2006 р. чинним є закон, який дозволяє пересадку донорських органів, отриманих від людей, що не є родичами реципієнтів і не знайомі з ними.

Цей закон передбачає випадки альтруїстичного донорства, коли донорський орган пересаджується потребуючому операції хворому від зовсім незнайомої людини.

Люди, які добровільно хочуть віддати свої органи на трансплантацію, часто роблять тематичні татуювання.

Найкраще ефект від законодавчих нововведень помітили у збільшенні кількості трансплантацій нирки, що є цілком безпечною операцією для донора. Кількість зросла на 40–50 таких операцій на рік.

Аналогічним є досвід Італії, яка теж дозволила трансплантувати органи від добровольців. Принциповими є лише аспекти абсолютної анонімності донора та безоплатності «дарування» свого органу, щоб не спричинити утворення «ринку органів». Таке рішення схвалив Національний комітет з біоетики та Вища рада з охорони здоров’я.

Донори-«дарувальники» обов’язково проходять поглиблене психічне та психіатричне обстеження, клінічну оцінку фізичного стану, а також ретельне вивчення мотивів їхнього вчинку.

Незважаючи на засудження світової громадськості, в деяких країнах (Бразилія, Індія, Молдова) існує нелегальна практика продажу органів, тобто використання органів неспоріднених живих донорів за винагороду. Сам факт продажу частин свого тіла є абсолютно аморальним і неприйнятний для сучасного суспільства.

Отже, для того, щоб налагодити й успішно розвивати трансплантацію органів в Україні, необхідно вивчати досвід організації та фінансування відповідних служб в Іспанії, Італії, Білорусі та застосувати його в умовах України, розробити організаційну структуру національної служби трансплантації органів і тканин, яка б об’єднувала медичні заклади МОЗ і НАМН України.

Без перебільшення, новий законопроект про трансплантацію – це революційна новація в законодавстві, яка здатна не тільки зберегти життя тисячам людей, а й вивести Україну на одне з чільних місць у світі за кількістю проведених операцій. Цим законом створюється весь ланцюг – від донора до реципієнта, що дозволить швидко здійснити необхідну операцію і врятувати людині життя.

Щоб система трансплантації працювала прозоро і не призвела до наслідків, якими лякають популісти, законодавцям необхідно ще багато чого доопрацювати і створити – етичні комітети при закладах, які будуть забезпечувати прозорість волевиявлення людей, технічні умови, підготувати реєстр, гарантувати конфіденційність і механізми захисту інформації, донорів та реципієнтів, знайти фінансування. Не менш важливим завданням залишається питання просвіти та роз’яснювальної роботи серед населення. Щоб страшилки у політичних цілях не звели увесь задум та гуманні цілі порятунку життів українців нанівець.

Без бажання держави, без належного фінансування, без чітко прописаних кроків – закон не працюватиме (Стаття підготовлена з використанням інформації таких джерел: офіційний веб-портал Верховної Ради України (http://www.rada.gov.ua); Урядовий портал (http://www.kmu.gov.ua); сайт Міністерства охорони здоров’я України (http://moz.gov.ua); інтернет-видання «Обозреватель» (https://www.obozrevatel.com); газета Сегодня (http://ukr.segodnya.ua); сайт Радіо Свобода (http://www.radiosvoboda.org); сайт «Україна Молода» (http://www.umoloda.kiev.ua); сайт «Економічна правда» (https://www.epravda.com.ua); АНТИКОР – национальный антикоррупционный портал (https://antikor.com.ua); Західна інформаційна корпорація (http://zik.ua); «Слово і Діло» (http://www.slovoidilo.ua); газета «Дзеркало тижня. Україна» (https://dt.ua); сайт інформаційної агенції «Вголос» (http://vgolos.com.ua); сайт телеканалу «Прямий» (https://prm.ua); веб-сайт Deutsche Welle (http://www.dw.com/uk/головна/s-9874); інформаційна агенція «Дивись.info» (https://dyvys.info); сайт адвокатського бюро «Титикало та партнери» (http://tytykalo.com.ua).

 

С. Закірова, канд. істор. наук, доцент, старш. наук. співроб. НЮБ НБУВ

Правда і міфи про нові правила вступу
до першого класу
української школи

 

Українська школа вже кілька років поспіль впевнено крокує шляхом реформування. І цього року чергові нововведення будуть стосуватися початку шкільного навчання для тисяч українських першокласників. 16 березня 2018 р. Міністерство освіти і науки України видало наказ «Про затвердження Порядку зарахування, відрахування та переведення учнів до державних та комунальних закладів освіти для здобуття повної загальної середньої освіти». Новації вступу до першого класу затвердило Міністерстві юстиції України, що ввело новий порядок у правове поле України. Документ набрав чинності після опублікування в «Офіційному віснику України» 8 травня 2018 р., тож нові правила вступу до школи стали чинними.

Громадськість неоднозначно зустріла запропоновані новації, і ще до їх затвердження і вступу в дію розпочалися бурхливі дискусії та обговорення, учасниками яких виступають усі зацікавлені сторони – і батьки, і вчителі, й освітні експерти, і представники державної влади та органів місцевого самоврядування. Міністерство освіти і науки встановило конкретні терміни для кожного етапу процесу підготовки до зарахування дітей до першого класу.

  •  до 20 лютого 2018 р. визначається скільки перших класів буде відкриватися у конкретній школі та яку кількість учнів до них буде зараховано за умов, що у класі має бути не більше ніж 30 учнів.
  • до 26 лютого 2018 р. управління освіти попередньо повідомили навчальні заклади, яка за ними закріплюється територія обслуговування, включно зі новими школами, за якими мікрорайон обслуговування раніше не був встановлений.
  • до 22 березня 2018 р. відбулося остаточне закріплення території обслуговування навчальних закладів розпорядженнями районних державних адміністрацій.
  • до 26 березня 2018 р. школи мають розмістити інформацію про мікрорайон обслуговування на свої сайтах та стендах.
  • 26 березня – 22 квітня 2018 р. школи повинні провести роботу в закріпленому мікрорайоні серед батьків майбутніх першокласників.
  • 23 квітня – 31 травня 2018 р. здійснюється прийом документів та зарахування дітей, які проживають у мікрорайоні школи.
  • 1 – 15 червня 2018 р. навчальні заклади здійснюють прийом документів та зарахування дітей на вільні місця, які залишились після зарахування дітей із території обслуговування.
  • до 1 вересня керівник навчального закладу має видати остаточний наказ про зарахування усіх дітей до школи.

Важливою складовою процесу зарахування потенційних першокласників стало встановлення певних хвиль. Першочергово будуть зараховані до школи діти з будинків, які розташовані на території обслуговування навчального закладу. 2 черга – брати та сестри тих, хто вже навчається у школі, а також діти співробітників школи. До цієїж черги мають бути зараховані і випускники садочку, який прикріплений до школи. На ці три категорії майбутніх першокласників правило реєстрації не поширюється. Як зазначила радниця міністра освіти і науки О. Макаренко, ті, хто проживають на закріпленій території, як і ті, хто мають у школі родичів (працюють батьки, навчаються брати чи сестри), і ті, хто закінчив «свій» садочок, мають рівні права при зарахуванні.

Не будуть стосуватися новації і дітей, які навчаються за програмами «Росток» та «Інтелект», які зможуть продовжити навчання у своїх школах. За словами міністра освіти і науки України Л. Гриневич, ці програми зараз перевіряються на відповідність новому стандарту початкової освіти. Однак вона підкреслила, що батьки повинні робити свій власний свідомий вибір, адже усі такі програми супроводжуються платними навчальними матеріалами.

В останню чергу за жеребкуванням на вільні місця будуть зараховуватися ті діти, які не мають документа, що підтверджує місце проживання чи реєстрацію. Урядовці підкреслюють, що заяви на вступ можна подавати відразу до кількох шкіл. Ще одним критерієм для зарахування є вік дитини: першими зарахують старших, які вже мають йти до школи.

Наступні після першочергової хвилі зарахування будуть відбуватися у тому випадку, якщо після 1 червня списки зарахованих першокласників, що відповідають критеріям першочерговості, оприлюднені, але вільні місця у школі залишилися. Лише тоді стартує наступний етап, в іншому випадку зарахування закінчується 1 червня.

І ось тут новації можуть спричинити серйозну проблему, оскільки в Україні на сьогодні майже 10 мільйонів громадян мешкають не за місцем своєї реєстрації. А інформаційний портал KarpatNews.in.ua взагалі стверджує, що кожен третій українець живе не за місцем реєстрації. Такі ж цифри наводить і експерт Центру інформації про права людини А. Луньова. Фахівці Центру підготували висновок щодо зазначеної проблеми, в якому стверджують, що новий порядок вступу повністю ігнорує потреби осіб, в яких місце фактичного проживання не відповідає зареєстрованому місцю проживання. Це, наприклад, трудові мігранти або вимушені переселенці, або родини військовослужбовців, які зареєстровані при військових частинах. Батьки, що стали учасниками громадського обговорення зазначеної новації МОН у Facebook й інших соціальних мережах і онлайн-платформах, прямо вказують на неможливість вступу до тих шкіл, які знаходяться поруч. Зокрема, В. Чайковський зазначає, що родини тисяч військовослужбовців хоча і зареєстровані при військових частинах, але проживають там, де є можливість винайняти житло. Будь-які договори найму як правило не підписуються. Він наголошує, що єдиний документ, який може бути отриманий законним шляхом, це довідка про проходження служби, але вона не буде мати сенсу при фактичному проживанні родини в іншому районі. А всі інші довідки, на його думку, можуть бути отримані корупційним шляхом. «Дякуємо за додаткові труднощі для батьків, які і так у наш час зайняті на службі», – наголошує дописувач.

Таку ж проблему доказу права на вступ до школи, біля якої проживає родина майбутнього першокласника, будуть мати і ті, хто орендує житло. Батьки потенційних першокласників на усіх рівнях говорять про те, що власники житла не погоджуються із зазначеною МОН реєстрацією договору оренди.

На заяву міністра освіти і науки Л. Гриневич, що договори оренди житла мають бути, оскільки, як наголосила очільниця профільного міністерства, коли ви сплачуєте комусь готівку за оренду і не маєте договору – не сплачуються податки, і ви порушуєте закон, а відтак маєте право вимагати договір оренди, батьки відреагували дуже бурхливо. Більшість українців поділяють таке розуміння корупційних складових, однак, як пишуть орендарі «або ти приймаєш умови господаря, який не хоче оформляти договір, або йди жити на вулицю, бо на житло з офіційним оформленням ціни не підйомні».

Турбує і непокоїть батьків не сам факт наявності договору оренди, оскільки у простій письмовій формі його все ж таки заключають більшість українців. Річ у тім, що міністерством встановлено вимогу про те, що договір на користування житловим приміщенням має бути нотаріально посвідчений (крім договору на користування кімнатою в гуртожитку) або зареєстрований відповідно до статті 158 Житлового кодексу УРСР. І тут батьківське обурення новим порядком зарахування дітей до перших класів поділяють і аналітики Центру інформації про права людини. У своєму висновку щодо зазначеного порядку зарахування першокласників вони наголошують, що вимога надання нотаріально посвідчених договорів оренди житла суперечить Цивільному кодексу України, а вимога засвідчення договорів оренди відповідно до статті 158 Житлового кодексу УРСР – законам України та усталеній практиці посвідчення договорів.

Ще до затвердження мінюстом нових правил вступу проблема необхідності документального підтвердження проживання у мікрорайоні бажаної школи для зарахування саме до неї дитини, активно обговорювалася громадськістю. Так, директор аналітичного центру СЕDOS, який займається дослідженнями у сфері освіти, Є. Стадний зазначає: «Це велика проблема. Ми радилися з партнерами, придумали більш-менш можливий варіант – дозволити людям, які без прописки проживають у Києві, декларативно заявляти про своє місце проживання, не підтверджуючи це документами. І щоб їх дітям на підставі цієї декларації також гарантувалося право на першочерговий вступ. Але незрозуміло, хто буде перевіряти правдивість наданої ними інформації. Чи може це робити директор школи? Чи є в нього такі повноваження? Треба скласти перелік доказів для такої ситуації». На думку експерта, проблема не у сфері освіти, а у тому, як у нас обліковують договори оренди. «Освіта лише потрапила в цю пастку», – наголошує Є. Стадний.

Натомість частина експертів і аналітиків вважають, що у суспільстві аж занадто критично поставилися до нововведень Міністерства. Так, щодо переліку документів, на підставі яких можна претендувати на вступ до обраної школи, МОН запевняє, що перелік документів не є повним, він має рекомендаційний характер і буде корегуватися. На сьогодні, за словами радниці міністра освіти О. Макаренко, батькам і директорам шкіл міністерство рекомендує орієнтуватися на 11 документів:

•        паспорт громадянина України (тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист, довідка про звернення за захистом в Україні) одного з батьків;

•        довідка про реєстрацію місця проживання/перебування особи(дитини або одного з її батьків), що видається відповідно до Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207;

•        витяг з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місцяпроживання/перебування особи (дитини або одного з її батьків)

•        довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи;

•        документ, що засвідчує право власності на житло (свідоцтво про право власності, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, договір купівлі-продажу тощо);

•        рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житловогоприміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання;

•        документ, що засвідчує право користування житлом (договір найму, піднайму, оренди тощо), укладений між фізичними особами за умови, що користування відповідним житлом є реальним і здійснюється за згодою та волевиявленням власника майна; засвідчення цих двох обставин може відбуватися в різний, але прийнятний спосіб чи укладений між юридичною і фізичною особами, зокрема щодо користування кімнатою в гуртожитку;

•        довідка про проходження служби у військовій частині (додаток 10 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207);

•        акт обстеження умов проживання (додаток 9 до Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866);

•        акт обстеження матеріально-побутових умов (затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 28 квітня 2004 року № 95, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 08 червня 2004 року за № 703/9302);

•        будь-який інший документ, що підтверджує місце проживання дитини чи одного з її батьків.

Правда, щодо останнього пункту, фахівці й експерти вважають його неконкретним, а відтак і таким, що дозволяє навіть певним чином нівелювати всю новостворену процедуру зарахування першокласників до школи.

Правила зарахування першокласників

https://24tv.ua/priyom_do_shkoli_2018_u_1_klas_ukrayina_vse_pro_novi_pravila_priyomu_do_shkoli_n964012

 

 

Міністерство освіти і науки наголошує, що у випадку, коли до школи подано велику кількість заявок, які перевищують існуючі можливості, на директора навчального закладу покладено зобов’язання зробити все задля того, щоб зарахувати дітей, які мають першочергове право на вступ до цієї школи. Для того, за словами радниці міністра освіти і науки О. Макаренко, керівник школи може ініціювати відкриття додаткового класу (у тому числі інклюзивного чи спеціального) або внести зміни в освітній процес, або звільнити приміщення, які використовують не за призначенням (в тому числі через припинення орендних відносин).

Як наголосила О. Макаренко, якщо і після цього школа не може взяти усіх дітей, які мають на неї першочергове право, тоді відділ освіти, якому підпорядковується навчальний заклад, невідкладно має запропонувати на вибір батьків перелік шкіл, максимально доступних і наближених до місця проживання таких дітей, а також сприяти їх зарахуванню до обраних їх батьками закладів освіти. У випадку відмови школи зарахування на цих підставах, батьки мають право впродовж двох днів письмово оскаржити рішення школи в районному управлінні освіти. Але, на думку радниці міністра освіти і науки, такої ситуації, щоб дитині не вистачило місця у будь-якій школі, бути не може.

Ще одним гострим питанням, яке стало приводом до поширення певних міфів навколо вступу дітей до першого класу, стала неправильна інформація про начебто скасування міністерством охорони здоров’я медичного огляду. Насправді скасовано не сам огляд, а форму довідки № 026/о. А довідку за формою №086-1/0 школи мають право вимагати, оскільки вона містить результати обов’язкового медичного профілактичного огляду дитини, що має важливе значення для організації навчального процесу (зокрема, занять із фізичної культури).

Загалом у експертів виникають підстави говорити про те, що інформаційний шум навколо цього питання більше нагадує «бурю у пляшці води». Більшість українських родин, де діти цього року підуть до школи, позитивно відреагували на нововведення міністерства освіти і науки. Зокрема, батько майбутнього першокласника Валентин наголошує, що не розуміє, чому батьки починають «вигадувати велосипед» і віддавати дітей до школи, яка далеко від дому. Він вважає, що рано чи пізно дитині доведеться самій добиратися зі школи додому, а якщо навчальний заклад далеко, то треба зважувати і на додаткову небезпеку: перехід дороги, транспорт та інше. Схвально оцінює саму ідею доступної початкової освіти і мама майбутнього першокласника В. Кобаль. Вона підкреслила, що зміни і підхід до навчання, який описують на сайті Нової української школи, їй подобається, але як все це буде втілено, як і сам процес навчання можна буде оцінити, на її думку, вже у навчальному році.

Співголова громадського об’єднання «Батьки SOS» О. Парфьонова заявила з цього приводу: «Насправді, нічого радикального і нового у самому процесі подачі документів не відбулося. Інколи здавалось, що тезу про «кріпацтво» повторювали або люди, які ніколи свою дитину до школи не відводили, або некомпетентні, а тезу про «дискримінацію» – ті, кому треба терміново вирішити питання влаштування власних дітей, онуків, племінників, знайомих до шкіл Печерського чи Шевченківського района Києва з реєстрацією у зовсім іншому районі або навіть місті».

Учасниками громадського обговорення і відповідними органами створені спеціальні листівки і буклети, які дозволяють чітко виокремити алгоритм дій батьків майбутніх першокласників. Так, Департамент освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради на своєму сайті розмістив спеціальну інформацію, яка стосується вступу до школи та організації прийому дітей до перших класів у 2018-2019 навчальному році. Окрім окремих статей і положень чинних законодавчих, правових та нормативних актів, що стосуються першокласників, на порталі представлено презентацію «Як дізнатись за якою школою закріплено мій будинок?», яка пояснює особливості закріплення територій обслуговування в окремих районах Києва. Але найголовнішою є інструкція для батьків щодо процесу зарахування дітей до першого класу.

http://don.kievcity.gov.ua/content/vstup-do-pershogo-klasu.html

 

 

В українському Міністерстві освіти і науки наголошують, що новий порядок зарахування до навчального закладу є логічною частиною загальної шкільної реформи, яка почалася минулого року з ухваленням нового закону «Про освіту». Одним із головних завдань освітньої реформи є викорінення корупції в навчальних закладах. І новації вступу до першого класу також мають вирішувати крім інших і це завдання. За словами міністра освіти і науки України Л. Гриневич, тестування дітей і конкурс батьків, як існували до цього часу при зарахуванні до школи, це непрофесійно, непедагогічно і дуже корумповано.

На важливості скасування будь-яких корупційних факторів наголошують і міжнародні експерти, які досліджували рівень розвитку української освітньої галузі. У звіті Організації міжнародного співробітництва та розвитку за 2017 р. окрім хабарництва та непрозорого розподілу батьківських грошей у школах, одною із найбільших проблем експерти назвали саме конкурси до першого класу, які перетворюються на практичну торгівлю місцями. Домовленості можуть бути різними – від безпосередніх хабарів до зобов’язання довготермінової підтримки школи у формі батьківських внесків.

Про прикру практику іспитів для дітей і батьків під час вступу до школи говорить і голова громадської організації «Батьки SOS» О. Парфьонова: «У нас 47% шкіл проводили тестування у першому класі. Ми розуміємо це не тому, що вони шукають кращих із найкращих». Вона зазначила, що за так звані «вступні внески» окремі комерційні директори шкіл влаштовували аукціон і просто торгували місцями у перший клас, де вартість варіювалась від 1000 грн. до 5000 доларів.

Як пояснила радниця міністра освіти і науки О. Макаренко, статки батьків не можуть бути критерієм, як і рівень підготовки дітей, їх вміння читати чи рахувати. Конкурсів у перший клас бути не може і відтак їх заборонили.

Розробники новацій щодо зарахування першокласників намагалися створити умови, за яких абсолютно всі діти повинні мати рівний доступ до нової української школи. В усіх перших класах країни цього року буде запроваджено новий стандарт початкової освіти і це мало б урівняти школи між собою та зняти питання про те, що комусь за місцем реєстрації дісталася «не така» школа.

Важливим наслідком запропонованих новацій окрім подолання корупції має стати зменшення рівня сегрегації шкіл. Зокрема, як зазначає журналістка А. Іванців, дослідження академічної гнучкості, яке проводили експерти Організації міжнародного співробітництва та розвитку, показує, що шанси учнів із низькими соціально-економічними показниками краще навчатися в школі збільшуються, якщо вони вчаться разом із учнями з вищим соціально-економічним статусом.

Для досягнення цього завдання у профільному міністерстві планують створити однаковий рівень усіх початкових шкіл, відремонтувати найбільш старі та оснастити всі заклади новітньою технікою, перенавчити вчителів за новітніми методиками, аби батьки могли віддати дитину на навчання до найближчої до місця проживання школи, і при цьому не переймалися рейтингами закладу. «Всі діти повинні мати доступ до якісної освіти, а не тільки ті, які потрапили до центральних шкіл. Початкова школа має бути однакова для всіх», – наголошує очільниця міністерства освіти і науки. Відтак, як вважають експерти, сама міністр Л. Гриневич підкреслює, що для досягнення поставленої мети необхідна велика попередня робота.

Натомість такі заяви лише підтверджують думку окремих представників як експертного середовища, так і батьків про передчасність та недостатню підготовленість такого кроку реформи шкільної освіти. Зокрема, представник українського омбудсмена з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності А. Філіпішина вважає, що запропонований порядок зарахування дітей до школи в Україні ввели надто поспішно. За її словами, уряд, не провівши повної перевірки фактичної спроможності шкіл, взявся «усіх рівняти» та навчати за місцем проживання чи реєстрації. Вона вказує, що в країні існує диспропорція учнів у сільській місцевості та містах і нерівномірне розподілення шкільної матеріально-технічної бази через незавершену реформу з децентралізації. На думку представниці українського омбудсмена, цього року не потрібно було вводити нові правила, бо база під реалізацію цих правил не підготовлена. Усі заклади методично та матеріально мають різні рівні, не запрацював ще у повному обсязі реєстр обліку дітей.

Однак варто зазначити щодо реєстру, то в окремих регіонах і містах його вже утворено. Зокрема, на сайті Департаменту освіти і науки, молоді та спорту виконавчого органу Київської міської ради батьків майбутніх київських першокласників інформують про те, що їм не потрібно буде подавати жодних додаткових довідок, які підтверджують місце проживання, якщо інформацію про дитину занесено до реєстру територіальної громади міста Києва. Департамент повідомляє про наявність вільних місць для дітей, що не внесені до такого реєстру. Утім, щодо підтвердження права до вступу саме до цієї школи батькам все ж таки потрібно подавати документи, не говорячи про тих потенційних першокласників, батьки яких зареєстровані не там, де вони фактично проживають. І той таки сайт київського департаменту освіти зазначає, що управління має отримати від Міністерства освіти і науки України перелік документів, що підтверджуватимуть місце проживання дітей та порядок зарахування на вільні місця.

Хоча, як наголосила А. Філіпішина, якби такий реєстр реально діяв, то батькам не треба було б взагалі збирати документи про місце проживання, а розподіл дітей відбувався б автоматично і без корупції. При цьому вона вважає, що недосконалий порядок зарахування першокласників не тільки не скасує корупційних ризиків у школах, а навпаки подекуди може їх навіть посилити.

Отже, якщо заяви окремих батьків і експертів про неможливість влаштування дітей до школи через територіальний принцип зарахування більшість фахівців розглядають як прояви інформаційної кампанії, то справжньою реальною проблемою і наслідком дій від новацій МОН стала поява нових корупційних пропозицій на українському ринку послуг, що лише підтверджує перестороги представниці українського омбудсмена.

Після оприлюднення нововведень міністерства освіти і науки в українських соцмережах поширилися пропозиції нової «послуги». Мова йде про комерційні пропозиції тимчасової реєстрації майбутніх першокласників та їх батьків. Послугу пропонують на різні смаки і гаманці, залежно від регіону України або навіть району міста, наприклад, у Києві. Причому як і будь-яка інша послуга, вона має свій попит і пропозицію, яку формують самі ж батьки першокласників.

У деяких групах оренди та продажу житла в соцмережах в оголошеннях батьки пропонують плату за неправдиву прописку своєї сім’ї та дитини. Зокрема, деякі кияни пропонують платити орендодавцям по 1000 грн за кожен місяць такої реєстрації. «Потрібна реєстрація для моєї дружини і 6-річного сина для зарахування до школи. Термін: з початку травня до початку вересня. Оплата по 1 тис. на місяць», – пише у Facebook один із батьків, перераховуючи можливі адреси закріпленої за школою території обслуговування.

Як наголошує керівниця проекту Центру інформації про права людини з реформи системи реєстрації Л. Янкіна, ті батьки, які мали високий соціально-економічний статус, спробують знайти інші шляхи, аби не віддавати дітей у школи, що їх не влаштовують. За її словами, до їх організації вже зверталися батьки, які зіткнулися з фактами тіньової прописки. Л. Янкіна зазначає, що директори деяких шкіл відправляють батьків до РДА, де останні домовляються за тимчасову фіксацію місця реєстрації. І тут вже не згадують, як у попередні роки батьки інших першокласників нарікали на корумпованість представників шкіл і управлінь освіти, що влаштовували випробування знань, нервів і гаманців для батьків і дітей.

Іншою нової послугою стали пропозиції окремих «підприємців» за певну «винагороду» замість батьків проводити процедуру збору документів і влаштування дитини до школи. Користуючись тим, що МОН дозволило особисто не приводити дитину під час зарахування, вони через соцмережі наладили з цього питання незаконний бізнес.

Так, діючі співробітники окремих агентств нерухомості, як повідомляє інформаційне агентство УНІАН, обіцяють оформити дитину до будь-якої школи, наприклад, Києва або Ірпеня. Послуги таких посередників включають збір нотаріально засвідченого пакету документів, оформлених на реальні адреси і прізвища: договір оренди, печатку агенства, свідоцтво приватного підприємця, витяг із реєстру нерухомості. Відзначається, що в особистій бесіді з журналістом інформагентства посередник назвав орієнтовну суму «послуги» на одну дитину – біля 100 доларів. Але як і у будь-якій комерційній пропозиції, посередники пропонують «оптові» знижки, якщо замовляти одразу пакети документів для декількох дітей.

Крім того реальною проблемою для першокласників та їх батьків стає непропорційне географічне розташування шкіл. Перш за все, ця проблема виникає у великих містах та їх супутниках, де у нових житлових районах часто катастрофічно бракує шкіл, оскільки забудовник не мав зобов’язання разом із створенням житлового масиву споруджувати і нові заклади освіти. Місцева влада не вимагала цього від інвесторів, а самостійно будувати навчальні заклади не мала достатнього рівня фінансування.

Разом із освітнім питанням на поверхню піднялася і проблема місцевого самоврядування, оскільки розподіл території обслуговування навчальних закладів – це виключна функція і зона відповідальності місцевих органів влади і самоврядування. Аналітики Центру інформації про права людини також вважають, що новий порядку перекладає на батьків обов’язок, який насправді покладений на органи місцевого самоврядування – забезпечувати облік дітей за територією обслуговування.

Співголова батьківського організації О. Парфьонова навела приклади, коли великі міста зіштовхнулися з проблемами, які роками замовчувались: неконтрольована забудова та відсутність у новозбудованих мікрорайонах шкіл та садочків. Вона зазначила, що з’явилися перші відкриті та публічні дебати та перші звернення до місцевої влади, навіть страйки громади з вимогами, наприклад, терміново добудувати гімназію у Вишневому чи Боярці, які роками стояли збудованими на 80 %. А у Василькові батьки перекривали дорогу, вимагаючи почати будівництво нової школи, замість тієї, де два роки тому впала стіна.

Ще одним аспектом проблеми недостатньої уваги органів місцевого самоврядування до навчальних закладів, які висвітлив новий порядок зарахування дітей до перших класів, став непропорційний розподіл території за школами. Заступник головного редактора видання LB.ua В. Герасимчук, наводить яскраві приклади таких диспропорцій у Києві. Зокрема, до одного з найкращих навчальних закладів столиці – НВК №141 ОРТ («Освітні ресурси та технологічний тренінг»), де діти поглиблено вивчають іноземні мови та інформаційні технології, – прикріплено лише 4 будинки, а до сусідніх простих шкіл – по 30-40 будинків.

На Оболоні до гімназії №143 прикріплено 9 будинків, а до розташованої в сусідньому корпусі школи №231 – 21 будинок. При тому що в гімназії більше класів і вчителів – 34 і 75 відповідно, а в 231-й школі – 24 класи і 36 вчителів. На Березняках до гімназії №30 «Еконад», де три перші класи, закріпили 7 будинків. І у тому ж кварталі розташована школа №81, до якої прикріпили 39 будинків для двох перших класів.

З приводу наведених фактів начальник відділу з питань загальної освіти управління освіти Дніпровського району О. Вовк у коментарі LB.ua пояснила нерівний розподіл тим, що деякі заклади (в тому числі гімназія «Еконад») переповнені. Крім того, чиновниками враховувалася можливість створення умов, за яких навчальний заклад міг набрати до перших класів випускників свого садочка, як наприклад НВК №141 ОРТ, до якого прикріпили лише 4 будинки.

Як наголосила радниця міністра освіти О. Макаренко, нерівномірний розподіл з одного боку може бути пов’язаний із тим, скільки дітей може вмістити школа. З іншого боку вона припустила, що відбувається певний спротив директорів деяких «елітних» шкіл, які у такий спосіб намагаються залишити вільні місця. О. Макаренко радить батькам, коли вони не згодні із закріпленням будинків до школи, подавати скарги до місцевих відділів освіти або податися до суду.

Таку ж думку висловив і заступник директора департаменту правового забезпечення та начальник відділу нормативної роботи та правової експертизи МОН О. Сич, який наголосив, що якщо батькам видається, що місцеві органи влади «хитрують» із розподілом територій для шкіл, варто звертатися до органу виконавчої влади вищого рівня, і рішення місцевих органів влади з цього питання можуть бути оскаржені.

Співголова громадської організації «Батьки SOS» О. Парфьонова зазначила, що наприклад, у Львові була ситуація, коли мама бачить школу з балкона на відстані 50 м, але її будинок закріпили за школою, до якої треба їхати три зупинки тому, що школа за документами розташована в одному районі, а будинок – в іншому.

Аналогічну ситуацію має і мама київського першокласника К. Пронтенко. Вона наголошує: «У нас на Оболоні, школа за кілька метрів, а наш будинок віднесли до школи, яка за півтора кілометра. Тож моїй дитині доведеться ходити туди через переходи, світлофори», – обурюється киянка. До того ж територіально їх прикріпили до школи із російською мовою навчання, що також викликає невдоволення. За її словами, ситуація, коли до школи, яка поруч із домом, ми зможемо потрапити лише, якщо будуть вільні місця і пощастить під час жеребкування, має певні ознаки дискримінації і позбавлення права вибору.

І тут знову актуалізується відсутність ефективного процесу співпраці освітніх установ з місцевою владою, наприклад, щодо створення громадою реєстру обліку дітей дошкільного віку. Тоді, як вважають у громадській організації «Батьки SOS», можна було б установити процедуру зарахування до школи через певне програмне забезпечення (щось на кшталт електронної черги до садочків, хоча і вона має певні нарікання), бо людський фактор ще менш якісно справляється з таким завданням.

Але у будь-якому випадку, як наголосила О. Макаренко, все це дуже залежить від позиції місцевої влади. Наприклад, на її думку, у Києві є чітка позиція місцевої влади, яка хоче створити рівний доступ до шкіл. О. Макаренко зазначила, що існує певний спротив і тиск з боку окремих людей і районів, які це бачать по-своєму і хочуть створити навколо своїх дітей особливі умови. Утім, київська влада, за її словами, намагається працювати у правильному напрямку, а охочим до особливих умов пропонують йти у приватні заклади, на які нові правила вступу до школи не розповсюджуються.

Міністр освіти і науки Л. Гриневич заявила, що нові умови прийому до першого класу базуються на європейській практиці. За її словами, Міністерство освіти та науки України проаналізувало досвід 38 країн Європи у зарахуванні дітей до 1-го класу школи і визначило, що у 66 % застосовують територіальний принцип – тобто, діти йдуть до школи, що розташована поблизу місця проживання. За словами Л. Гриневич, у 18% країн взагалі не приймають на вільні місця дітей з інших районів, хоча в Україні така можливість залишається. Варто згадати, що саме за територіальним принципом зараховували до перших класів учнів і за радянських часів, що давало свої позитивні результати.

Загалом територіальна приналежність до школи в Україні була завжди, це записано у профільному законі про освіту. Ніким не відмінявся і спеціальний наказ Кабінету міністрів 2010 р. про скасування особливих випробувань під час вступу до першого класу, але ці норми просто ігнорувалися.

Ідею відновлення зазначених принципів підтримують і освітяни. Директор СШ №148 м. Києва, член колегії МОН і робочої групи, яка розробляла проект нового порядку зарахування, С. Горбачов наголошує: «Те, що ми зараз робимо, є абсолютно необхідним, бо за час постійної відмови шкіл від території обслуговування ми отримали ситуацію надзвичайно диспропорційної системи освіти».

Отже, якщо питання вирівнювання усіх початкових шкіл за ступенем кадрового, матеріального і навчально-організаційного забезпечення громадськість зустріла песимістично, оскільки це доволі складне і тривале за часом питання, то правильність і рішучість політики міністерства щодо скасування будь-яких випробувань, конкурсів та іспитів для майбутніх першокласників не викликало жодних заперечень у представників громадянського суспільства та освітнього середовища, а навпаки отримало всіляку підтримку. Загалом, експерти вважають намагання профільного міністерства подолати корупцію і створити рівні умови для усіх майбутніх першокласників позитивним рухом. Експерт із питань освіти «Реанімаційного пакета реформ» В. Бахрушин наголошує, що ключова ідея нововведень правильна. На його думку, пріоритет дійсно повинні мати мешканці тих громад, які на власні кошти утримують школи. Головне, щоб при вступі до початкової школи основним обмеженням було проживання дитини на території обслуговування школи, а не сума, яку її батьки здатні платити. Значна частина батьків також підтримують освітні новації міністерства. Однак новий порядок вступу до школи висвітив ряд старих проблем у соціальному розвитку українського суспільства і спричинив появу деяких нових. Утім вирішувати їх має усе наше суспільство разом: і батьки, і освітяни, і державні службовці, і представники громадськості. Бо найбільшою цінністю у соціальній державі, якою намагається бути Україна, є її громадяни, які сьогодні лише першокласники, але вже через десяток років будуть тими, хто рухає і розвиває Україну. А піклуватися про них, створювати їм рівні можливості та гарантувати права маленьких українців держава повинна вже сьогодні.

(Статтю підготовлено з використанням інформації таких джерел:

http://ovu.com.ua/news/2470-viyshov-drukom-chergoviy-nomer-byuletenya-ofitsiyniy-visnik-ukrayini-vid-08-travnya-2018-roku-036, http://p.dw.com/p/2y6PW, https://humanrights.org.ua/, https://www.bbc.com/ukrainian/features-43731490, https://www.unian.ua/society/10124765-novi-pravila-zarahuvannya-poseredn..., https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2443746-konkursi-dla-persackiv-s..., https://karpatnews.in.ua/news/146609, https://1plus1.ua/autumn/novyny/5-novih-pravil-za-akimi-zarahovuvatimut-..., https://gazeta.ua/articles/life/_batki-pridumali-yak-obijti-novi-pravila..., http://life.pravda.com.ua/columns/2018/05/15/230920/, https://ukr.lb.ua/society/2018/03/29/393942_vsi_shkoli_rivni_novi_pravil..., http://life.pravda.com.ua/society/2018/04/11/230221/, http://life.pravda.com.ua/society/2018/05/8/230796/, http://don.kievcity.gov.ua/news/7467.html, https://tsn.ua/ukrayina/stolichna-vlada-ogolosila-skilki-pershoklasnikiv..., https://ru.tsn.ua/politika/priem-v-pervyy-klass-kak-izmenyatsya-pravila-..., http://expres.ua/main/2018/04/30/293109-pershyy-klas-novymy-pravylamy).

 

 

ІНФОРМАЦІЙНА КАРТИНА МІСЯЦЯ

А. Берегельський, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

О. Саморукова, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

Основні тенденції висвітлення української тематики
у іноземних ЗМІ (квітень 2018 р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЕКОНОМІЧНІ РИЗИКИ ТА ПРОГНОЗИ

Огляд валютного ринку

 

 

Огляд валютного ринку в Україні за травень 2018 року

 

Індекс американського долара (долар проти кошика світових валют) у травні виріс на 2,1%. Зростаючі очікування агресивної грошово-кредитної політики ФРС підвищують дохідність казначейських облігацій США та попит на долар. Європейська валюта зазнає тиску на тлі політичних ризиків в Італії та Іспанії.

 

Євро

Євро на світових ринках у травні знизився проти долара США на 3% до рівня 1,169. Прихід до влади популістів та євроскептиків в Італії, а також політичні ризики в Іспанії та боргові проблеми у Греції, чинять тиск на євро. Курс продажу безготівкового євро в Україні впав на 3,5% до 30,576 грн., готівкового – на 4,2% до 30,666 грн.

 

Долар США

Курс продажу безготівкового долара США в Україні у травні знизився на 0,36% до 26,13 грн., готівкового – на 0,3% до 26,1336 грн. Підтримку гривні надали слабкий попит на валюту, проведення фіналу Ліги Чемпіонів, жорстка грошово-кредитна політика та викуп валюти НБУ, сприятливі тенденції на сировинних ринках.

 

 

Середній розмір спреду по готівкових операціях з доларом США скоротився з 1% до 0,9%.

 

 

Російський рубль

Курс продажу безготівкового рубля в Україні у травні виріс на 0,3% до 0,421 грн., готівкового – знизився на 0,3% до 0,427 грн. По відношенню до долара США російська валюта зміцнилася, завдяки стрімкому зростанню цін на нафту марки Brent вище $80 за барель.

 

 

Прогноз валютного ринку в Україні на червень

 

За прогнозами аналітиків ГК FOREX CLUB, курс гривні у червні буде коливатися у діапазоні 26-26,75 грн. за долар США.

Ринок переходить у сезон відпусток та низької ділової активності, що відіб'ється зниженням попиту та пропозиції валюти на ринку з боку компаній. У той же час зростає попит на валюту з боку населення, для відпочинку за кордоном, і пропозиції готівкової валюти для відпусток всередині країни.

«У травні курс так і не зміг подолати позначку 26 грн. за долар на готівковому ринку, незважаючи на проведений фінал Ліги Чемпіонів у Києві та приплив готівкової валюти. Ймовірно, цей рівень залишиться ключовим для ринку. Жорстка грошово-кредитна політика НБУ та викуп валюти з ринку будуть стримувати спроби зростання курсу вище цієї позначки», відзначає Андрій Шевчишин, старший аналітик ГК FOREX CLUB.

Глобальні цінові тенденції на ринку сировини залишаються сприятливими для українського експорту – зернових та продукції гірничо-металургійного комплексу. Негативним фактором для гривні виступають високі ціни на енергоносії, в тому числі на газ для промислових підприємств, що буде відображатися зростанням собівартості продукції та критичного імпорту.

Зміцнення долара проти світових валют, особливо євро, також несе ризик для стабільності гривні, оскільки на Європу припадає понад 40% українського експорту. Посилювати тиск буде девальвація турецької ліри у травні на 20%.

Середній курс продажу готівкового євро в червні може коливатися у діапазоні 30,4–31,5 грн. за євро.

 

 

Моніторинг законодавства

 

Єфімов Сергій

Новий Верховний Суд знову порадував платників, поставивши податківців «на місце», а саме, ВС вказав податківцям, що доводити свої твердження потрібно належними доказами, а не припущеннями та здогадками. Так, якщо проаналізувати судову практику, то можна помітити, що податкові органи у спорах про донарахування податків з підстав нереальності господарських операцій, як правило, доводять свої твердження з посиланням на те, що (а) контрагенти платника не мають відповідних трудових та матеріальних ресурсів для здійснення операцій, (б) протоколи допиту директорів контрагентів вказують на їх непричетність до діяльності підприємств та (в) бази даних ДПС вказують на участь контрагентів платника у операціях, спрямованих на надання податкової вигоди для третіх осіб. Проте, ВС у постанові від 27.03.2018 р. у справі № 816/809/17 чітко вказав на те, що (а) просте посилання податківців на відсутність у контрагента матеріальних ресурсів, (б) бази даних ДПС та (в) протоколи допиту свідків у кримінальних справах не є належним доказами того, що податковий кредит сформовано за господарськими операціями, які в реальності не виконувались. Особисто мені як юристу зазначена судова справа цікава не стільки тим, що платник податків «одержав перемогу», а тим, що розгляд справи відбувся за визначеними законом правилами. Бо завжди хочеться, щоб «гра» відбувалась за встановленими правилами і, щоб завжди можна було розраховувати на те, що усі учасники гри будуть дотримуватись встановлених правил, а не діяти так, як їм заманеться, чи як їм буде зручніше.

 

ПДВ

Подання податкової звітності з ПДВ за формою, яка враховує зміни, внесені Наказом № 381 (оновлено додатки № 1, 5 та 9)), вперше здійснюється за звітний період червень 2018 року (граничний термін подання 20.07.2018), II квартал 2018 р. (граничний термін подання 10.08.2017 – у серпні 2018) (Запитання-відповідь, розміщенні на ЗІР в категорії 101.23).

 

ПДВ

Власник автомобіля при отриманні послуг із ремонту автомобіля, оплата за які здійснюється страховою компанією, включає до податкового кредиту суму ПДВ за такою операцією та в тому ж звітному періоді зобов’язаний визначити ПЗ з ПДВ на підставі п. 198.5 ст. 198 ПКУ, оскільки платіж за ремонт автомобіля був сплачений не ним, а страховою компанією, тобто послуга із ремонту автомобіля отримана його власником на безоплатній основі (ІПК ДФС від 21.05.2018 № 2245/6/99-99-15-03-02-15/ІПК).

 

Транспорт

Мінінфраструктури наказом від 04.05.2018 р. № 199 внесло зміни до Порядку проведення конкурсу та видачі дозвільних документів Європейської Конференції Міністрів Транспорту, згідно з якими автоперевізникам необхідно підтвердити належну фінспроможність, забезпечену основними засобами, оборотними активами на загальну суму не менше ніж 9 тис. євро (раніше було 4,5 тис. євро) на перший автомобіль та 5 тис. євро (раніше було 2,5 тис. євро) на кожний наступний ТЗ, заявлений до участі в конкурсі.

 

Лаврінчук Станіслав

З’явилася чергова зміна в підході податківців у визначенні бази оподаткування без внесення фактичних змін до самих норм в законодавстві. Наразі мова йде про оподаткування подарунків, вартість яких перевищує межу, встановлену ПКУ. Так, зокрема, в одній з останніх ІПК від 24.05.2018 № 2306/5/99-99-13-02-03-16/ІПК вони заначили, що якщо вартість дарунків на місяць перевищує 25 % однієї МЗП, встановленої на 01 січня звітного року, то уся їх вартість оподатковується ПДФО як додаткове благо з урахуванням положень п. 164.5 ПКУ. У своїй же ІПК від 24.02.2017 № 2985/5/99-99-13-02-03-16 податківці вказали зовсім інше. Ще тоді вони зазначали, що якщо вартість дарунка перевищує вказаний розмір, то сума такого перевищення оподатковується ПДФО як додаткове благо з урахуванням п. 164.5 ПКУ. Тобто, відтепер податківці вважають, що якщо вартість подарунка знаходиться в межах 25 % МЗП, то ПДФО не нараховується. А от, якщо вартість більша хоч на копійку, то слід оподатковувати вже всю вартість подарунку, а не лише суму перевищення.

 

Мильнікова Марія

Бувають ситуації, коли висновки податківців про відсутність реального здійснення господарських операцій та про укладення платником податків удаваних правочинів ґрунтуються лише на висновках акта перевірки контрагента цього платника. При цьому, надані платником до перевірки первинні документи по цих операціях ніяк не аналізуються. Тільки у суді, під час оскарження підприємством податкових повідомлень-рішень контролюючий орган починає вказувати, що надані на підтвердження здійснення господарських операцій первинні документи не відповідають вимогам законодавства з огляду на недоліки таких первинних документів: відсутність даних у обов'язкових реквізитах податкових накладних або акти виконаних робіт не містять змісту та обсягу господарських операцій, одиниць виміру та ін. У таких випадках потрібно звертати увагу суду на те, що акт перевірки платника не містить посилань на зазначені під час розгляду справи недоліки первинних документів, а тому контролюючий орган не може посилатись на них в обґрунтування правомірності прийнятих на його підставі податкових повідомлень-рішень. Така правова позиція підтримана Верховним Судом у постанові від 25.05.2018 у справі №2а/0470/3500/11.

 

Перевірки. Контроль. Штрафи

У ДФС на загальнодоступному ресурсі «ЗІР» у підкатегорії 136.01 нагадали, що контролюючі органи мають право вимагати під час проведення перевірок від платників податків проведення інвентаризації основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, зняття залишків ТМЦ, готівки.

 

Костенко Марина

Є така стара приказка: «Два юристи, три думки». Новий Верховний Суд яскраво це ілюструє, щонайменше у питанні визначення підсудності спорів з ФГВФО. Нагадаємо, що впродовж тривалого часу судді вважали, що спори з ФГВФО підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки ФГВФО є суб’єктом владних повноважень. Декілька років тому ця думка почала змінюватися (після відповідного висновку старого Верховного Суду України), і деякі судді стали переконані, що оскільки ФГВФО керує банком, який перебуває в процедурі банкрутства, то і спори підлягають вирішенню за правилами розгляду справ про банкрутство – у господарських судах. Новий Верховний Суд у Постанові від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16 сформулював наступну правову позицію: визначення підсудності залежить від того, в якості кого виступає ФГВФО – як керівник банку або як суб’єкт владних повноважень. А саме, якщо уповноважена особа ФГВФО діє як орган управління банком, – видає наказ про віднесення правочину з юрособою до нікчемних, то діє не як суб'єкт владних повноважень, а як орган управління банком, що здійснює заходи із забезпечення збереження його активів і запобігання втрати майна та грошових коштів, відповідно спір не є публічно-правовим та підлягає розгляду в господарському суді. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновком, що такий спір є спором про банкрутство. Оскільки, визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку (в тому числі ліквідація) в порядку ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відрізняється від процедури визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) та застосування ліквідаційної процедури в порядку Закону № 2343-XII. Отже, такі спори не тотожні спорам у справах про банкрутство, та не слід ототожнювати зі справами про банкрутство справи щодо оскарження рішень ФГВФО, прийнятих у межах процедур виведення неплатоспроможного банку з ринку, зокрема наказів щодо виявлених нікчемних правочинів.

 

Фінансові послуги

Постановою НБУ від 24 травня 2018 року № 55 продовжено механізм реалізації банками, небанківськими установами, національними операторами поштового зв'язку, платіжними організаціями застосованих РНБО санкцій. Також НБУ скасував реєстрацію внутрішньодержавної системи розрахунків WebMoney.UA (дочірнє підприємство «Фінансова компанії «Елмі»).

 

Фінансові послуги

Через Єдиний державний портал адміністративних послуг можна отримати послуги в електронній формі. Раніше портал функціонував виключно для надання інформації. Також портал може використовуватися для надання інших публічних послуг в електронній формі та для доступу до інформації про них.

 

Домашенко Олексій

Знаходження нерухомого майна у населених пунктах, які не контролюються українською владою, не може бути єдиною підставою для несплати орендної плати. У справі про стягнення орендної плати з банку Верховний Суд роз'яснив, що запровадження надзвичайного режиму роботи банківської системи у населених пунктах, які не контролюються українською владою, неможливість використання майна згідно з умовами договору оренди, не може однозначно засвідчувати неможливість використання такого майна ані відповідно до мети договору, яка не обмежується лише здійсненням фінансових операцій, ані взагалі, зокрема і з метою, що не суперечить положенням договору та/або закону. Отже, ця обставина не є абсолютною самостійною підставою для звільнення орендаря від обов’язку по сплаті орендної плати.

 

Висіцька Ірина

Емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб) вже не є екзотикою для аграріїв. Цей правовий інститут викликав настільки жваву дискусію на 6-му форумі бухгалтерів сільськогосподарської галузі, що Мін’юст навіть присвятив цьому окремого листа. Зокрема, у ньому йдеться про те, що і емфітевзис, і право оренди землі є речовими правами, які за своєю правовою природою не можуть одночасно встановлюватись щодо однієї земельної ділянки для різних правонабувачів. Тож перед оформленням оренди на сільгоспземлю радимо пересвідчитись, що відносно цієї земельної ділянки не укладався договір емфітевзису. І навпаки. Більше про особливості договору емфітевзису можна дізнатися тут.

 

Земля

ВС у постанові від 16.04.2018 зазначив, що щорічне визначення рішенням Київміськради нових орендних ставок в залежності від видів економічної діяльності землекористувача є підставою для зміни орендної плати за раніше укладеними договорами, якщо це прямо передбачено умовами таких договорів. Якщо ж у них передбачено, що перегляд розміру орендної плати здійснюється в разі законодавчої зміни граничного (мінімального чи максимального) розміру цієї плати або зміни розміру земельного податку, то зазначене вище рішення Київміськради не є підставою для перегляду розміру орендної плати.

 

Земля

Якщо договір оренди землі, який був укладений з ФОП, після внесення в поточному році до ЄДР запису про припинення підприємницької діяльності ФОП, не припинений/не розірваний, то контролюючий орган здійснює нарахування податкових зобов’язань з орендної плати і надсилає/вручає фізособі ППР (ЗІР, категорія 112.05).

 

Земля

ДФС роз’яснила, що фізособи – нерезиденти, які не проживають в Україні, мають повідомити контролюючий орган за місцезнаходженням земельної ділянки про свою адресу постійного проживання для надіслання ППР про внесення земподатку або орендної плати.

 

 

Сергійчук Наталія

Рух прихильників споживання натуральної їжі не залишає байдужими практично нікого: одні стають його активістами, інші ж ставляться до нього скептично. Товаровиробники теж намагаються «іти в ногу з часом» та залучати нових споживачів «натуральністю» їх продуктів. Та все частіше багатообіцяюча етикетка не відповідає дійсності, а стає проявом недобросовісної конкуренції із вражаючими штрафними санкціями. Невтішною в цьому контексті для ТОВ «Терра Фуд» стала постанова ВС від 23.05.2018, яка так і не скасувала штраф за недобросовісну конкуренцію. Причиною цього став напис на упаковці сиру твердого "тільки натуральне 100 %" та трансляція відповідних рекламних роликів. ВС підкреслив, що маркування харчових продуктів повинно забезпечувати потенційному споживачу інформацію про харчовий продукт, що стосується його природи, ідентичності, походження та іншого. Адже натуральним за своєю суттю є продукт, відібраний безпосередньо з природи, який знаходиться у вільному стані в природі, що слідує зі змісту етимології слова "натуральний", яке походить з латинського "nature" природа. Словосполучення "тільки натуральне" не забезпечує споживачеві достовірної та точної інформації про походження, склад, спосіб виготовлення продукту/сиру як продукту, підданого обробці. Рекламуючи оброблений за допомогою консервантів та барвників продукт, ТОВ звинувачено у недобросовісній конкуренції з його боку стосовно інших виробників відповідної продукції, які не розміщували на виготовленому ними аналогічному товарі наведеного або подібного до нього напису. А тому інші товаровиробники виявилися у нерівних умовах конкуренції не завдяки власним досягненням ТОВ, а за рахунок поширення ним недостовірної (такої, що вводить в оману) інформації. В господарській діяльності кожне слово має значення, зумійте його відстояти...

 

Конкуренція

«Законодавство про захист економічної конкуренції не містить вичерпного переліку випадків, у яких органи АМК мають право вимагати відповідну інформацію у суб'єктів господарювання. Однак суб'єкти господарювання зобов'язані надавати інформацію на запит (вимогу) голови територіального відділення АМК.» – такий невтішний висновок ВС отримало ТОВ «"Енергетична Нафтогазова Компанія"», оскаржуючи розпорядження органу АМКУ про початок розгляду справи, в межах розгляду якої ТОВ і отримало вимогу про надання інформації.

 

Праця

Управління Держпраці у Херсонській обл. роз’яснило скільки, з якою періодичністю і в яких випадках виплачувати премії працівникам та як уникнути можливих трудових конфліктів у зв’язку з цим.

 

 

 

ЩОДЕННИК БЛОГЕРА [1]

 

 

Блог на сайті «Цензор.НЕТ»

Про автора: Олександр Поліщук, генерал-майор запасу, військовий дипломат, член партії УКРОП

 

Влада хоче впровадити мобілізацію "по-сталінськи"

Цього тижня вся увага народних депутатів прикута до інтриги навколо прийняття законопроекту про створення антикорупційного суду. Користаючись цим, влада намагається "під шумок" провести під патріотичними гаслами інший законопроект, який матиме важливий вплив на всіх військовозобов’язаних громадян.

До орієнтовного порядку денного на 24 травня внесено розгляд законопроекту № 2191 "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення оборонних питань", ініціатором якого є народний депутат від БПП Юлій Мамчур. Проте фактичним розробником цього законопроекту є Міністерство оборони України, яке усіляко намагається "пропхати" його через Верховну Раду починаючи з 2015 року.

Нинішнє керівництво Міноборони хоче в будь-який спосіб зберегти свої генеральські погони та уникнути перетворення цього органу влади на цивільну структуру, як це передбачено рекомендаціями НАТО. Тому і в новому законопроекті передбачена передача повноважень із визначення порядку комплектування, які на цей час виконує Генеральний штаб, до Міноборони. Таким чином міністерство фактично перебирає на себе функцію органу військового управління і, відповідно, підпорядкованість Президентові України як Верховному головнокомандувачу Збройних сил.

Спробами внести зміни до Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та Кримінального кодексу Юлій Мамчур фактично пропонує повернутися до сталінської моделі організації державного устрою в Україні. За умови прийняття запропонованих ним змін громадяни, незалежно від того, де вони на цей час перебувають, повинні самостійно, без повісток від військових комісаріатів, прибувати до пункту призову не пізніше ніж через 10 діб після оголошення мобілізації. А щоб гарантовано забезпечити виконання мобілізаційних заходів, закон зобов’язує керівників організацій, установ і підприємств усіх форм власності забезпечувати оповіщення та прибуття військовозобов’язаних до військових комісаріатів. За невиконання цих обов’язків їм загрожує ув’язнення від 3 до 5 років. Навряд чи в умовах конфлікту з РФ такі норми законодавства заохочуватимуть працедавців офіційно оформлювати на роботу військовозобов’язаних чоловіків та жінок.

Абсолютно дискримінаційними та антиконституційними є запропоновані у законопроекті зміни до законів України "Про військовий обов’язок і військову службу", "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" та "Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України". Новими законодавчими нормами передбачається обмежити права військовозобов’язаних громадян на виїзд за межі країни. Зокрема, для виїзду за кордон під час мобілізації ця категорія громадян повинна брати дозвіл у військових комісарів, інакше прикордонники не випускатимуть їх за межі України. Окрім пов’язаних з цим корупційних ризиків, такі обмеження ще й суперечать нормам 33-ї статті Конституції України, яка передбачає, що кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання та право вільно залишати територію країни. Крім того, спроби обмеження свободи пересування військовозобов’язаних громадян України суперечать засадам демократії, передбаченим у нормах Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і протоколів до неї.

Реалізація таких заходів може не лише завдати збитків туроператорам, але, і це головне, демотивуватиме громадян України укладати контракти про службу у військовому резерві, тож подібні рішення можуть зруйнувати систему територіальної оборони.

Драконівськими методами Міноборони намагається також забезпечити передачу персональних відомостей про громадян без їхньої згоди від податкових органів до військових комісаріатів. У такий спосіб військові комісари збираються "полювати" на військовозобов’язаних задля їхнього призову до війська. Але таким чином порушуються права громадян, передбачені у 32-й статті Конституції України, якою не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, а також норми Закону України "Про захист персональних даних".

Вочевидь, актуальність цього законопроекту зростає через невпевненість нинішньої влади у своїй здатності відбити широкомасштабну збройну агресію Росії, ймовірність якої зростає після проведення нею чемпіонату світу з футболу. Втрачений час у намаганнях дипломатичними інструментами вирішити проблему збройної агресії проти України, реалізуючи безперспективні Мінські угоди, влада намагається компенсувати "закручуванням гайок" для своїх громадян і в командно-адміністративний спосіб загнати всіх у мобілізацію. Натомість удосконалення територіальної оборони допомогло б мобілізувати добровольців і всю країну на боротьбу з ворогом. Однак це ключове для України питання й досі залишається невирішеними(https://censor.net.ua/blogs/3067608/vlada_hoche_vprovaditi_moblzatsyu_postalnski). – 2018. – 23.05).

 

***

Блог на сайті «Цензор.НЕТ»

Про автора: Павло Мороз, адвокат, правник, екс-заступник Міністра юстиції

 

Ваші особисті таємниці не такі вже й ваші

А вам минулого тижня на пошту випадково не приходило повідомлення щодо нового порядку обробки ваших персональних даних? Якщо так, то не варто турбуватись, а якщо ні, то я зараз поясню, в чому справа.

Ні, це не черговий вірус, хоча минулого тижня кіберполіція й СБУ попереджала про загрозу нової масової вірусної атаки. Мова йде про новий регламент від ЄС, щодо обробки ваших даних під абревіатурою GDPR – General Data Protection Regulation.

Розберемось покроково

Що це? GDPR – це не просто збірник рекомендацій, це правовий акт, який замінив рамкову Директиву про захист персональних даних від 24 жовтня 1995 року. Адже за 23 роки технології аналізу даних суттєво відірвались від застарілих норм 90-х років.

Тож новий порядок покликаний посилити контроль за процесом збору, обробки і передавання персональних даних резидентів і громадян ЄС як на території Євросоюзу, так і за його межами.

І тут виникає питання: до чого ж тут Україна, якщо правила стоються тільки громадян та резидентів ЄС?

Так, звісно, акт буде дійсний для європейців, але зачепить він кожного через важливий нюанс – екстериторіальний принцип дії.

Тобто правила GDPR застосовується до абсолютно всіх компаній, які обробляють персональні дані резидентів і громадян ЄС, незалежно від їхнього розташування. Тобто філії українських компаній на території ЄС також повинні відповідати новим вимогам. І навпаки, якщо іноземці – громадяни з країн ЄС, потрапляють в Україну, то наші компанії повинні виконувати нові норми щодо європейців. Навіть якщо громадянин, припустимо, Іспанії зайшов до українського пабу та вирішив розрахуватись карткою, то в той самий момент паб підпадає під дію нового регламенту.

Що для людей?

GDPR дає людям більше прав на захист своїх даних. Тепер кожен може повністю контролювати інформацію, яку компанії збирають щодо своїх клієнтів.

Наприклад, відтепер стає можливим запитувати підтвердження факту обробки даних користувача, місце і мету обробки, категорії даних, час, протягом якого вони будуть оброблятися, а також уточнювати джерело отримання компанією персональних даних та вимагати їх виправлення.

Можна заявити (приклад подібного звернення відправлю поштою на запит) про припинення обробки, і компанія повинна буде видалити всю наявну інформацію, якщо ні – штрафи, які сягають 20 млн євро або 4% річного глобального доходу компанії, залежно від того, що більше. Усе для того, аби уникнути їх поширення або передачі третім особам.

Або можна перенести свої дані. Наприклад, не влаштовує сервіс та обслуговування однієї компанії (авіаперевізника, наприклад), але ви користувались її послугами протягом кількох років, і вони мають багато вашої персональної інформації: про перельоти, ваші замовлення, квитки та інше. Ви змінюєте компанію, а разом з тим усі дані про вашу історію польотів отримує нова компанія, за новою згодою, а попередня – повинна все видалити.

Здається, що з громадянами все зрозуміло. Але як мене, так і моїх клієнтів більше хвилює питання бізнесу. Варто розуміти, що GDPR має пряму дію, а тому не вимагає від національних урядів прийняття будь-якого місцевого законодавства для його застосування. Тобто може і не бути ніякого національного законодавчого нормативу, а відповідальність компанії можуть понести.

Що робити, аби не заплатити 20 млн евро?

В першу чергу, убезпечити свій бізнес. Своїм клієнтам я раджу створити та впровадити нову внутрішню політику із захисту персональних даних та вжити заходи з метою створення належного рівня безпеки. Як?

Перше – впровадити заходи для захисту конфіденційності персональних даних та ті заходи, що зможуть забезпечити цілісність, доступність та стійкість систем обробки даних, наприклад, створення резервних систем для гарантування доступності персональних даних.

Друге – перевірити всі чинні згоди, що стосуються обробки та використання персональних даних, на відповідність вимогам GDPR. Якщо ні, то поновити їх з урахуванням нових вимог. Також раджу інформування осіб перед початком збору їхніх персональних даних, і, на всяк випадок, надавати їм дозвіл на контроль за збором їхніх персональних даних.

Третє – призначити особу, яка буде відповідальна за захист даних та зможе провести оцінку впливу на захист даних (Data Protection Impact Assessment або DPIA).

Звісно, у кожної компанії є свої нюанси, і все це треба розглядати в індивідуальному плані, з кожним клієнтом окремо. Але сподіваюсь, що ці загальні поради теж стануть корисними для вашого бізнесу(https://censor.net.ua/blogs/3068510/vash_osobist_tamnits_ne_tak_vje_yi_vash). – 2018. – 29.05).

 

***

Блог на сайті «Lb.ua»

Про автора: Вікторія Пташник, ародний депутат, позафракційна

 

Антикорупційний суд: так хто ж відбиратиме суддів?

22 травня парламент голосуватиме за поправки до законопроекту про Вищий антикорупційний суд, який так довго дискутувався. На жаль, депутати, що подавали поправки, в очі не бачили редакції до другого читання. Тож, вочевидь, «виловлювати» сюрпризи в тексті документу доведеться просто в сесійному залі.

Законопроект про Вищий антикорупційний суд було прийнято в першому читанні ще 1.03.2018. Два тижні відводилося депутатам на подачу поправок. 14.03.2018 я подала звернення до Комітету з правової політики та правосуддя з проханням включити мене як автора поправок та члена Ради з питань судової реформи до робочої групи, що буде опрацьовувати подані поправки. Але до сих пір я не отримала відповіді на моє звернення. Схоже, що робоча група не створювалась, а поправки системно ніхто не опрацьовував.

Натомість 21.05.2018 Голова ВРУ Андрій Парубій на Погоджувальній раді заявив, що тривають останні консультації щодо законопроекту та вже у вівторок (22.05.18) почнеться розгляд поданих поправок у пленарному засіданні, а в четвер відбудеться остаточне голосування.

Зі слів пана Парубія, «більшість позицій узгоджені з МВФ, Венеційською комісією, фактично йдеться про останню позицію, по якій ідуть дискусії – повноваження Громадської ради міжнародних експертів». Які позиції узгоджені? Ким вони узгоджені з української сторони? На жаль, мені як народному депутату та автору поправок невідомо.

Станом на 17.00 21.05.2018р. у депутатів, що подавали поправки, немає редакції до другого читання.

В цій публікації я вирішила описати ту «останню позицію», по якій, за словами Парубія, тривають дискусії.

Насправді повноваження Громадської ради міжнародних експертів є чи не найважливішим питанням. Мова йде про те, хто ж матиме вплив на процедуру обрання суддів антикорупційного суду. Якою буде роль міжнародних експертів в процесі відбору? Чи їхній негативний висновок щодо окремого кандидата буде підставою для припинення його участі в конкурсі, чи стане підставою для підвищення кворуму Вищої кваліфікаційної комісії суддів (далі – ВККС)? Якою має бути роль ВККС в процесі відбору? Що перевірятимуть міжнародні експерти? Чи перевірятимуть ВККС відповідність кандидатів вимогам доброчесності чи це має бути функція міжнародних експертів? І ще, не менш важливе питання, а хто ж розуміється під «міжнародними експертами»? Яку відповідальність нестимуть ті, хто здійснюватиме вирішальний вплив на призначення суддів антикорупційного суду? На всі ці непрості запитання має бути знайдена відповідь під час опрацювання поправок до другого читання.

Що пропонувалось в першому читанні?

1. Хто є членами Громадської ради міжнародних експертів – 1) це особи, що мають досвід роботи не менше ніж п’ять років із впровадження за кордоном чи в міжнародних організаціях сучасних міжнародних антикорупційних стандартів і найкращих світових практик у сфері протидії та боротьби із корупцією; 2) не більше 7 членів; 3) призначаються ВККС виключно на підставі пропозицій міжнародних організацій, з якими Україна співпрацює у сфері запобігання та протидії корупції відповідно до міжнародних договорів України.

 2. Компетенція. Громадська рада міжнародних експертів перевірятиме відповідність кандидатів критеріям професійної етики та доброчесності (законності джерел походження майна, відповідності рівня життя кандидата або членів його сім’ї задекларованим доходам, дотримання норм етичної поведінки, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя кандидата його статусу). Крім того, законопроект передбачав й перевірку критеріям наявності значного досвіду здійснення у міжнародних міжурядових організаціях чи міжнародних судових установах за кордоном професійної діяльності у сфері права з питань протидії та боротьби з корупцією і володіння знаннями та навичками із застосування сучасних міжнародних антикорупційних стандартів і найкращих світових практик у сфері протидії та боротьби з корупцією, практики Європейського суду з прав людини.

Від себе хочу сказати, що якщо такий критерій щодо досвіду кандидатів залишиться в остаточній версії закону, то навряд чи ми знайдемо достатню кількість кандидатів на посаду антикорупційного судді взагалі. Особисто я подавала поправку, в якій пропонувала враховувати такий досвід у кандидата, якщо він є, але точно не вважати його обов’язковим.

3. Які висновки виноситиме? Може виносити виключно негативні висновки щодо кандидатів. Позитивні не приймає. Якщо негативного висновку немає, то подальше проходження кандидатом конкурсу здійснюється в загальному порядку.

4. Наслідки винесення негативного висновку – ВККС може пропустити відповідного кандидата лише, якщо таке рішення підтримано не менш ніж 11-ма її членами.

Враховуючи процедуру підготовки законопроекту до другого читання, у мене є великі сумніви, що ті, між ким триває наразі узгодження позицій, за словами Парубія, взагалі буде аналізувати подані депутатами поправки. Тому про подані мною поправки в частині ролі Громадської ради міжнародних експертів в процесі відбору суддів вимушена писати тут.

Що я запропонувала у поправках?

1. Хто є членами Громадської ради міжнародних експертів

Зразу скажу, що своїми поправками я пропонувала підвищити роль міжнародних експертів в процесі відбору антикорупційних суддів. Для цього я навіть запропонувала назвати цей орган не Громадською радою, а Міжнародною експертною радою (далі – МЕР). Дана Рада має призначатися ВККС виключно на підставі узгоджених пропозицій міжнародних організацій, які протягом останніх трьох років перед внесенням пропозицій надавали Україні міжнародну технічну допомогу у сфері боротьби з корупцією.

2. Компетенція

Своїми поправками я запропонувала розділити компетенцію МЕР та ВККС, зокрема, МЕР має перевіряти кандидатів на відповідність критеріям професійної етики та доброчесності, а за ВККС лишається обов’язок проведення спеціальної перевірки та проведення кваліфікаційного оцінювання.

На практиці це мало б виглядати так.

(і) Спочатку відбуваються кваліфікаційні іспити, які проводить ВККС, проводиться тестування особистих якостей кандидата і його загальних здібностей, а також психофізичне дослідження.

(іі) Сформоване досьє кандидата передається Державній судовій адміністрації для подальшого розгляду МЕР.

(ііі) МЕР формує свій висновок на основі дослідження матеріалів досьє кандидата та аналізу іншої інформації. Все, що стосується декларацій кандидатів, законності джерел походження їхнього майна та майна їх родичів, етичної поведінки, моралі, відповідності способу життя кандидата його статусу тощо, має перевіряти МЕР.

(iv) МЕР приймає висновок про відповідність чи невідповідність кандидата встановленим вимогам. Окремо я пропоную передбачити можливість ознайомлення кандидатів з висновками експертної ради та надання кандидатам часу для подання своїх пояснень. Це дуже важливе положення, яке дозволить максимально забезпечити права кандидатів та зменшити потенційні можливості для оскарження результатів конкурсу.

 ВККС ніяким чином на перевірки чи перегляд висновку МЕР в цій частині не має впливати. Всі кандидати, що отримали негативні висновки від МЕР, далі участі у конкурсі не беруть.

(v) ВККС проводить подальші співбесіди й розглядає можливість наступних рекомендацій з призначення виключно по тих кандидатах, по яких МЕР було ухвалено позитивні висновки.

(vi) За результатами проведених співбесід, прийняття рішення стосовно кандидатів здійснює ВККС та, відповідно, формує рейтинг кандидатів.

3. Які висновки виноситиме?

В своїх поправках я пропонувала, щоб МЕР виносила як негативні, так й позитивні висновки, враховуючи, що питання перевірки, наприклад, доброчесності залежатиме виключно від МЕР. Тому позиція МЕР в рамках її компетенції має бути сформована по кожному з кандидатів.

4. Наслідки винесення негативного висновку.

Тільки кандидати з позитивним висновком МЕР мають брати участь у подальшому конкурсі та співбесідах з ВККС.

На мою думку, це найбільш збалансована позиція, де у кожного (міжнародних експертів та ВККС) є свій шматок відповідальності. Дані пропозиції, з одного боку, повністю відповідають Конституції України, адже органом, що виносить рекомендації щодо призначення суддів лишається ВККС, з іншого, міжнародні експерти також впливають на процес добору, здійснюючи по-суті відсіювання тих, хто не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності.

Але схоже на те, що ніхто в профільному Комітету з правової політики та правосуддя не те що не розглядав, а навіть не знає про запропоновані механізми.

А що ж далі?

21.05.2018 відбулося засідання Комітету з правової політики та правосуддя, на якому його голова пан Князевич повідомив, що лишається непогодженим лише 2 питання, одне з них якраз вето Громадської ради міжнародних експертів. Наразі обговорюється питання створення спільної Ради із включенням всіх міжнародних експертів та всіх членів ВККС, яка й має вирішувати подальшу долю кандидата, коли піднімається питання подолання вето. Лишилося визначити, скільки голосів членів такої Ради потрібно для ухвалення позитивного рішення та, відповідно, подолання вето. Хоча, враховуючи дискусію на Комітеті, не виключається, що ще триватимуть дискусії щодо кількості міжнародних експертів та членів ВККС, що мають ввійти в цю спільну Раду.

Ввечері о 19.00 відбудеться додаткове обговорення з МВФ, де й мають бути продовжені відповідні консультації.

Безперечно, щоб зрозуміти, наскільки адекватною є дана пропозиція, бажано дивитися все ж так конкретну редакцію. Але в будь-якому випадку у мене як юриста виникає питання, чи буде відповідати така модель Конституції України, адже наявність відповідної спільної Ради не передбачена Конституцією? Чи буде поширюватися статус державного службовця на всіх членів Ради? Чи нестимуть всі члени Ради однакову відповідальність? Чи підпадатимуть під обов’язок декларування всі члени Ради?

Якщо депутати-автори поправок не беруть участі в підготовці редакції законопроекту до другого читання, кому ставити всі ці питання? (https://lb.ua/blog/victoria_ptashnyk/398228_antikoruptsiyniy_sud_hto_zh.html). – 2018. – 21.05).

 

***

Блог на сайті «Lb.ua»

Про автора: Ян Берназюк, суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

 

Законодавство у сфері соціального захисту потребує кодифікації

Правове регулювання соціальних відносин має здійснюватися єдиним законом, а не численними нормативно-правовими актами.

Законодавство у сфері соціального захисту потребує кодифікації

Правове регулювання соціальних відносин в Україні здійснюються не єдиним законом, а численними законами та підзаконними нормативно-правовими актами. При цьому можна навести багато прикладів, коли норми підзаконних актів не узгоджуються з положеннями акта вищої юридичної сили – закону, що також негативно впливає на реалізацію конституційних прав та свобод людини і громадянина. Розв’язання проблеми можливе шляхом систематизації законодавства у сфері соціального захисту, його кодифікації.

Конституція України приділяє значну увагу питанню права на соціальний захист. У преамбулі та статті 1 Основного Закону акцентовано увагу на прагненні розвивати і зміцнювати соціальну державу, а також встановлено, що Україна є соціальною державою.

Крім того, статями 46 та 92 Конституції України гарантовано, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом; основи соціального захисту в Україні визначаються виключно законами.

Згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України, право на пенсійне забезпечення, як складової частини права на соціальний захист, гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням. Зміст та обсяг права громадян на пенсійне забезпечення полягає у їх матеріальному забезпеченні шляхом надання трудових і соціальних пенсій, тобто щомісячних пенсійних виплат відповідного розміру, в разі досягнення особою передбаченого законом віку чи визнання її інвалідом або отримання членами її сім’ї цих виплат у визначених законом випадках; встановлюючи в законі правові підстави призначення пенсій, їх розміри, порядок обчислення і виплати, законодавець повинен робити це з дотриманням вимог Конституції України, зокрема принципу рівності (абзаци перший, другий, третій пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).

В одному зі своїх останніх рішень від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018 (справа про оподаткування пенсій і щомісячного довічного грошового утримання) Конституційний Суд України звернув увагу на те, що питання пенсійного забезпечення, як складової конституційного права на соціальний захист, регулюються, зокрема Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, законами України «Про пенсійне забезпечення», «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування», «Про недержавне пенсійне забезпечення», «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», іншими законами України, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Конституція України (стаття 22) гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Незважаючи на такі положення Основного Закону, існують спірні випадки прийняття нових законів, які частково звужують вже існуючі права та свободи людини і громадянина. Крім цього, чинне законодавство містить значну кількість неузгоджених та застарілих норм щодо соціального захисту окремих категорій осіб: пенсіонерів, безробітних, осіб з інвалідністю та інших категорій населення.

Як результат – сьогодні у сфері адміністративного судочинства вагоме місце посідають саме спори, пов’язані з реалізацією конституційного права на соціальний захист. Попередній аналіз показує, що кожна сьома касаційна скарга подана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду належить до категорії спорів у сфері соціального захисту. З 5100 справ, які розглянуті касаційною інстанцією з 15 грудня 2017-го до 2 травня 2018 року, у понад 1200 справах стороною виступають органи Пенсійного фонду та, відповідно, спір виник з приводу реалізації конституційного права на соціальний захист.

Таку саму невтішну статистику можна прослідкувати, аналізуючи суть заяв, з якими громадяни України звертаються до Європейського суду з прав людини.

Станом на 2 травня поточного року Касаційним адміністративним судом Верховного Суду вже отримано 18 подань, у яких порушуються питання про відкриття провадження у зразковій справі, що стосується спорів у сфері соціального захисту.

До основних проблем у сфері законодавчого регулювання відносин у сфері соціального захисту, які, в тому числі, породжують численні спори, що розглядаються в адміністративних судах, слід віднести питання процесуальних строків реалізації конституційного права на соціальний захист, гарантій прав осіб з інвалідністю, розмір та складові пенсії військовослужбовців, прокурорів та державних службовців, а також порядок її перерахунку, соціального захисту прав внутрішньо переміщених осіб, а також осіб, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, порядку нарахування пенсій окремим категоріям працівників освітньої сфери тощо.

Таким чином, сьогодні нагальним є ретельний аналіз та систематизація законодавства у сфері соціального захисту шляхом його кодифікації. Така робота має бути спрямована на досягнення принципів системності та узгодженості чинного законодавства, усунення прогалин, розбіжностей і суперечностей між нормативно-правовими актами, застарілих норм, дія яких не виправдала себе, а також забезпечення доступності та зручності у користуванні цими актами для кожної людини.

Говорячи про Кодекс соціального захисту України, потрібно звернути увагу і на можливі ускладнення, пов’язані з його прийняттям. До ризиків слід віднести те, що ця галузь законодавства в Україні тривалий час перебуває у стані перегляду і реформування, які продовжуються і донині, а кодифікація «нестабільних» галузей законодавства несе небезпеку подальшої необхідності внесення суттєвих змін до такого кодифікованого акта.

Утім законодавець має досвід такої кропіткої роботи. На офіційному веб-порталі Верховної Ради України можна знайти тексти 21 чинного кодексу України, серед яких, зокрема, Кодекс цивільного захисту України, Кримінально-виконавчий кодекс України та Водний кодекс України.

Не применшуючи значення кожного з прийнятих кодексів, слід ще раз акцентувати увагу на відсутності кодифікованого акта у сфері законодавчого регулювання права на соціальний захист, що дозволило б як наголосити на прагненні держави гарантувати це конституційне право, так і вирішити низку проблемних питань, які вже багато років накопичуються в Україні у цій сфері(https://sud.ua/ru/news/blog/118729-zakonodavstvo-u-sferi-sotsialnogo-zakhistu-potrebuye-kodifikatsiyi). – 2018. – 17.05).

 

***

Блог на сайті «Судебно–юридическая газета»

Про автора: Андрій Авторгов, адвокат, к.ю.н., колишній приватний виконавець, свавільно позбавлений Мінюстом права на цю професію.

 

Врятувати НЕрядового боржника, або Як держава саботує реформу виконання судових рішень

З моменту появи нового інституту почався наступ на нього з боку держави та Міністерства юстиції України.

Врятувати НЕрядового боржника, або Як держава саботує реформу виконання судових рішень

У 2017 році в Україні у сфері примусового виконання рішень судів та інших органів з’явився новий інститут. Паралельно з Державною виконавчою службою, яка входить до системи органів Міністерства юстиції, запрацювали перші приватні виконавці.

Приватні виконавці є у багатьох країнах Європи, пострадянських країнах Балтії, у Грузії, Молдові та Казахстані.

Запровадження приватних виконавців було «маячком» Міжнародного валютного фонду, як реформа системи примусового виконання рішень, спрямована на підвищення рівня ефективності та збільшення відсотка виконуваності судових рішень та рішень компетентних органів.

Попри те, що приватні виконавці працюють менше року, можна з упевненістю стверджувати, що прогнози скептиків щодо того, що колектори стануть приватними виконавцями чи приватні виконавці перетворяться на колекторів, не підтвердилися.

У ЗМІ читач не знайде інформації про рейдерські захоплення чи інші зловживання приватних виконавців з однієї простої причини – таких випадків немає.

На приватних виконавців, на відміну від їх державних колег, не скаржаться стягувачі, оскільки приватні виконавці менше завантажені справами та більше мотивовані.

При тому держава не витрачає коштів на утримання приватних виконавців, адже вони самостійно фінансують свою діяльність та платять до 41,5% податків зі свого гонорару, який називається основною та додатковою винагородою приватного виконавця.

У 2017 році на виконанні у приватних виконавців перебувало 3,3 тисячі виконавчих документів, за якими підлягало стягненню 710,2 млн грн. Завершено 269 проваджень, з яких 223 – у зв’язку з повним фактичним виконанням.

Просто кажучи, 223 рішення суду виконані у повному обсязі.

Разом з тим з моменту появи нового інституту почався і наступ на нього з боку держави та Міністерства юстиції України.

Обмеження за сумами стягнення

21 грудня 2016 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про Вищу раду правосуддя». Зазначеним законом також були внесені зміни в законодавство, що регламентує діяльність приватних виконавців. Так до 1 січня 2018 року приватні виконавці були обмежені сумою стягнення в 6 мільйонів гривень за одним рішенням.

Також зазначеним законом встановлено, що протягом першого року діяльності приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання рішень, за якими сума стягнення становить двадцять та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті.

 При цьому жодних обмежень за сумами стягнення стосовно державного виконавця, який працює на посаді менше року, законодавство не передбачає.

Слід зазначити, що до особи, яка виявила намір стати приватним виконавцем, закон висуває суворіші вимоги, аніж до кандидатури на посаду державного виконавця.

Приблизно в серпні перші приватні виконавці будуть мати річний стаж діяльності та зможуть виконувати рішення на суму 20 і більше мільйонів гривень.

Проте чи дадуть їм можливість їх виконувати – велике питання.

Міністерство юстиції не любить конкурентів

Лаври локомотива зазначеної реформи намагається приписати собі Міністерство юстиції України, проте все, що робили його чиновники, це ставили палки в колеса цій реформі.

На стадії підготовки підзаконних актів регулятор намагався максимально ускладнити як вимоги до офісу приватного виконавця, так і доступ до професії.

Так Міністерство юстиції України ухваленням підзаконних актів спотворило ідею кваліфікаційного іспиту приватного виконавця шляхом складання анонімного тестування.

До анонімного тестування Мінюст додав ще й необхідність подолати практичне завдання, яке за своєю суттю не є ані анонімним, ані тестуванням, та його оцінювання здійснюють в «ручному режимі» чиновники відомства.

Внаслідок цього різко впала успішність складання іспиту. Серед кандидатів циркулювали думки, що скласти іспит власними силами нереально, оскільки система тестування вказує правильні відповіді як неправильні, і щоб пройти тестування, потрібно укласти негласний договір на те, що майбутній приватний виконавець буде «ділитися» своїми майбутніми гонорарами та виконувати певні вказівки.

Новостворена Асоціація приватних виконавців України (АПВУ) також організовувалась під пильним контролем Міністерства юстиції.

На першому з’їзді приватних виконавців під дверима зали міністерства, де він проходив, чергувала поліція, а журналісти ділилися зі мною враженнями, що з’їзд нагадує поспіхом відрежисовану виставу.

На тих приватних виконавців, які в перших лавах своїми силами успішно склали кваліфікаційний іспит (який спочатку проходив під пильним контролем спостерігачів – донорських організацій), чиновники Мінюсту почали складати дисциплінарні подання… за повне та своєчасне виконання судових рішень, тобто за належне виконання своїх обов’язків.

Жодної реакції від АПВУ, яка як і будь-яка професійна організація мала б захищати своїх членів, не з’явилося.

Чому це відбувається? На це є чітка відповідь.

У веденні Міністерства юстиції знаходяться органи державної виконавчої служби, які є конкурентами приватних виконавців.

Окрім виконання судових рішень, чиновники Міністерства контролюють ще й ринок НЕвиконання судових рішень.

«Об'єкт на стопі», «об'єкт на абонементі» – такі негласні терміни іноді використовує Державна виконавча служба (ДВС). Означають вони те, що є чиясь незаконна вказівка не виконувати судові рішення стосовно певного боржника.

Державні виконавці підкоряються таким настановам, а ось з приватними виконавцями це не проходить.

Автор цих рядків, працював у 2000-х на посаді державного виконавця, але фактично прийшов у приватні виконавці з адвокатури, є кандидатом юридичних наук та автором численних наукових та практичних публікацій, присвячених виконавчому провадженню.

Одним з перших склав кваліфікаційний іспит, на якому набрав 97,5 балів зі 100 можливих.

Нагороджений подякою Проекту Європейського союзу «Підтримка реформ у сфері юстиції», в якому працював як національний експерт при проведенні реформи примусового виконання судових рішень.

14 травня 2018 року «ручна» дисциплінарна комісія Міністерства юстиції України позбавила мене права на професію приватного виконавця.

Вся моя «провина» полягала в тому, що за чотири робочі дні, відповідно до чинного законодавства, я виконав судове рішення, яке до цього близько двох років не виконували органи Державної виконавчої служби, при тому їх бездіяльність суд визнав незаконною.

Звичайно це беззаконня я буду оскаржувати. Коли знищують одного професіонала – це його особиста трагедія. Але тут, на жаль, далі вже йдеться про знищення та поставлення під забаганки чиновників Мінюсту всього інституту приватних виконавців.

Нівелювання інституту приватних виконавців шляхом змін до законодавства

Без перебільшення ударом по інституту приватного виконання можна назвати зміни, які пропонуються урядовим законопроектом №8198 від 26.03.208 р. «Проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо примусового виконання судових рішень і рішень інших органів» щодо внесення в статтю 30 Закону України «Про виконавче провадження».

Законопроект пропонує викласти частину другу статті 30 наступним чином: «Особливості виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника у разі перебування на виконанні у державного виконавця та приватного виконавця визначаються Міністерством юстиції України».

Наскільки мені відомо, проект порядку, який у подальшому планує визначити Міністерство юстиції України, передбачає внесення змін до Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції 02.04.2012 р. №512/5.

Порядок об’єднання виконавчих проваджень у зведене пропонується визначити наступним чином. Так, у разі встановлення наявності іншого відкритого виконавчого провадження про стягнення коштів (зведеного виконавчого провадження) щодо одного й того самого боржника виконавче провадження передається для об’єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження.

Передається таке виконавче провадження державному виконавцю Державної виконавчої служби, приватному виконавцю, у яких на виконанні знаходиться перше відкрите виконавче провадження щодо стягнення коштів з боржника.

Разом з тим, якщо перше виконавче провадження про стягнення коштів щодо одного й того самого боржника відкрито приватним виконавцем, а в органі Державної виконавчої служби відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішень, визначених частиною другою статті 5 Закону (яке приватний виконавець виконувати не має права), приватний виконавець передає «своє» виконавче провадження (зведене виконавче провадження) щодо цього боржника органу Державної виконавчої служби.

Таке вирішення проблемного питання зведеного виконавчого провадження на 80% залишить приватних виконавців без роботи, позаяк відкриваючи виконавче провадження стосовно абсолютно платоспроможного боржника, в автоматизованій системі виконавчого провадження можна бачити, що відносно цього ж боржника тривалий час перебуває виконавче провадження в органі ДВС, і іноді навіть на зовсім незначні суми.

Також є випадки, коли попри виконавчі провадження, відкриті в органах Державної виконавчої служби, приватні виконавці, здійснюючи «своє» виконавче провадження, виявляють як вільні від арештів рахунки боржників, так і нестягнуті тривалий час кошти на рахунках, на які раніше було накладено арешт.

Відтак «приватникам» доведеться чекати, коли ДВС виконає всі свої невиконані рішення, а допоки перетворитись на «статистів», яким дозволено лише передавати органам ДВС виконавчі документи, що надходитимуть на виконання.

Нещодавно Президент нашої країни зробив гучну заяву, буцімто «реформи в країні ще ніколи не йшли таким широким фронтом, а якщо хтось цього не бачить, то йому потрібно зняти чорні окуляри».

На жаль, мені довелося зняти окуляри. І вони були рожевими.

У сухому залишку держава в угоду корупційним схемам провалює чергову реформу та знищує інститут, який давно довів свою дієвість в інших країнах(https://sud.ua/ru/news/blog/118892-vryatuvati-neryadovogo-borzhnika-abo-yak-derzhava-sabotuye-reformu-vikonannya-sudovikh-rishen). – 2018. – 23.05).

 

***

Блог на сайті «Судебно–юридическая газета»

Про автора: Володимир Кампо, суддя Конституційного Суду України у відставці

 

Криза Конституції України та нова модель її виконання. Quo Vadis, Ukraine?

Питання про системне виконання Конституції України є ключовим для суспільно-правового життя країни.

Entry or crisis of implementation. Конституційне життя України далеке від одноманітності та сірості, як це нерідко собі уявляють. Так само, як і в політиці чи економіці, тут мають місце свої драми, трагедії та комедії. Правда, на відміну від політики та економіки, суспільство про конституційне життя знає значно менше і за це розплачується конституційною легковажністю та нігілізмом, що серйозно дає про себе знати.

Чинна Конституція України – це конституція європейського типу, що проголошує основні демократичні цінності: конституційну демократію, гідність і права людини та верховенство права тощо. У ній є все, для того щоб сучасна Україна була розвинутою та успішною країною, а українці – захищеними, заможними і здатними до змагальності.

Теоретично питання про системне виконання Конституції України є ключовим для суспільно-правового життя країни. Але ні парламент, ні уряд таким його не бачать і тому ним не займаються. Питання про системне виконання Конституції України, на жаль, не згадується і у посланнях Президента України до Верховної Ради України.

Бо тоді Президент України мав би дати оцінку існуючій вже десятиліттями «тіньовій конституції», тобто позаконституційній практиці, що формується на альтернативній основі та функціонує паралельно до чинної Конституції України. Тому криза виконання Конституції по суті закладена «тіньовою конституцією».

У той же час творчий потенціал Конституції України залишається не реалізованим; її виконання, дотримання і гарантування органами державної влади та органами місцевого самоврядування не відповідає мінімальним європейським стандартам. Причина – український політичний клас, який складається з верхівки бізнесу, державної та місцевої бюрократії тощо, органічно не зацікавлений в її практичній реалізації. Він впроваджує вже згадувану «тіньову конституцію», насамперед, використовуючи методи «тіньового врядування» тощо.

Тому замість конституційної демократії, що мала б діяти як конституційно встановлена система автономних державних інституцій, які гарантують народовладдя, захист гідності та прав людини тощо, фактично функціонує перехідна «тіньова демократія». Тобто «демократія», що заснована на фінансових можливостях політиків та їх спонсорів, на застосуванні ними маніпуляцій суспільною свідомістю, на їх моральній та політичній безвідповідальності тощо.

Парламент, уряд та інші державні інституції – всупереч Конституції України – насамперед, контролюються олігархами, а вже потім – народом. Ці інституції чітко вбудовані у «владні вертикалі», що практично виключають горизонтальні зв’язки, а це їх робить несамостійними та неефективними.

Так само замість принципу верховенства права, закріпленого в статті 8 Конституції України, у справах, що зачіпають інтереси українського політичного класу, нерідко застосується феодальне «право сили». Тобто «тіньове право», засноване на політичному, економічному та іншому тиску, що руйнує засади конституційності, насамперед, законності у регулювання суспільних відносинах і вирішенні конфліктів.

Тому замість ролі гаранта захисту гідності та прав людини, конституційної демократії, яким має бути принцип верховенства права, суспільство нерідко стикається з його різними перекрученнями. Наприклад, із зрівнялівкою замість рівності, із судовим свавіллям замість справедливого правосуддя, із «індульгенціями» від покарань замість справедливого покарання, із правовою невизначеністю замість визначеності тощо.

Зрозуміло, що за таких умов про реальні гарантії захисту гідності та прав людини можна говорити дуже умовно, а тому українці приречені на безконечні пошуки справедливості, рівності й законності в органах публічної влади. Як наслідок – майже повна недовіра громадян до державних інститутів та особливо – до судової системи й великі сподівання на Європейський суд з прав людини та інші європейські інституції.

На жаль, в умовах панування «тіньової конституції» народ є джерелом влади тільки на виборах, бо в повсякденному житті в його відносинах з державою править бал недоброчесна бюрократія. Молоде громадянське суспільство, що виникнуло після Революції гідності (на рубежі 2013-2014 років), поки що цій бюрократії не указ і вона з ним рахується хіба що час від часу.

На жаль, це суспільство нині ще має низьку конституційну культуру і тому не може належно, тобто в межах легальних процедур використовувати Конституцію України для захисту гідності та прав людини, національних цінностей тощо. А тому його представники іноді вдаються до фізичної сили, що в правовій державі, зрозуміло, є неприпустимим.

Очевидно, що треба підвищувати рівень конституційної культури громадян і це має бути державною правовою політикою. На рівні місцевого самоврядування варто створити, наприклад, місцеві Центри сприяння розвитку громадянського суспільства, які займалися б культурно-просвітницькою роботою серед населення: надавали б йому культурні, просвітницькі та інші послуги з питань розвитку громадянського суспільства, впровадження і захисту конституційних і національних цінностей тощо.

У зазначених Центрах мали б бути бібліотеки, лекторії, кінозали та інші засоби донесення правдивої суспільної інформації до людей. Якщо держава і громадянське суспільство цим не займуться негайно, то потім може бути запізно: народ, роздратований тим, що не виконується Конституція України, не захищені його гідність і права людини, може бути використаний певними політичними силами для силового її зміщення будь-якої влади.

У тому, що Конституція України не виконується або виконується погано, від випадку до випадку тощо, а замість неї впроваджується «тіньова конституція», винні і демократичне громадянське суспільство, і головне – органи державної влади. Адже з перших років незалежності українське суспільство і держава взяли на озброєння народницьку доктрину безконституційної демократії, що привела до будівництва безконституційної держави та безконституційного суспільства. Це і дало поштовх до формування «тіньової конституції», що фактично підмінює діючу Конституцію.

Тому громадянське суспільство, яке виховане в дусі конституційного нігілізму, сьогодні не може стати на захист Конституції України як правової стратегії суспільно-політичного розвитку країни та гарантування гідності й прав людини, верховенства права тощо. Йому, крім конституційної просвіти, також бракує конституційного реалізму та конституційного патріотизму.

Особливо провина за «тіньову конституцію» лежить на органах державної влади, їх чиновниках всіх рангів, які мають забезпечувати належне виконання, додержання та гарантування Конституції України, але цього принципово не роблять. Зате часто-густо вони зайняті власними неконституційними справами, що пов’язані з їх кланово-олігархічними та особистими інтересами.

І за це державні чиновники – аж до найвищих – не несуть жодної юридичної відповідальності, хоча й повинні були б нести, виходячи із засад демократичного конституціоналізму. Зокрема, не несуть й регресну майнову відповідальність за шкоду, завдану гідності та конституційним правам і свободам громадян, хоча дана відповідальність – європейська норма.

Проте практично жодна державна інституція (навіть парламент!) не відслідковує та не притягає до відповідальності державних чиновників (можливо, за окремими винятками) за їх неконституційну поведінку. Тому що у цих інституціях діє кругова порука, тобто всюди є «свої» люди, які не дадуть «образити».

Projects of new Constitution of Ukraine. На грунті кризи виконання Конституції України намітились дві лінії поведінки політиків і громадських діячів: одні готують нові проекти Конституції України, другі – виступають за впровадження нової моделі її виконання. Розглянемо ці дві лінії поведінки почергово.

Так, одна з реальних конституційних перспектив України – йти «перевіреним» з радянських часів шляхом перманентного ухвалення нової Конституції України. Зрозуміло, без будь-яких гарантій, що нова Конституція буде демократично виконуватися та що її не чекає невдячна доля попередниці.

На цей шлях Україна стала ще в 2000 році, коли був проведений конституційний референдум за народною ініціативою, який влада сфальсифікувала, а його результати парламент відмовився імплементувати в діючу Конституцію України. Згодом була конституційна реформа 2004 року, а у 2009 році Президент В. Ющенко підготував проект нової Конституції України і виніс його на всенародне обговорення, але далі справа не пішла.

У 2010 році Конституційний Суд України своїм рішенням цілком обґрунтовано скасував конституційну реформу 2004 року. За це проти Суду був запущений політичний міф про «зміну Конституції України», про «узурпацію влади парламенту» тощо. Хоча насправді все було інакше і про це вже багато написано.

Однак зазначений міф існує і досі й фактично став джерелом «тіньового» права. Особливо дивно, що Верховний Суд – у дусі цього міфу – розглядає конституційних суддів як політичних діячів, які мають за свою діяльність нести політичну відповідальність! Очевидно, що така практика є загрозою для утвердження конституційної демократії та інших цінностей, а також – ставить під сумнів правову природу Конституції України.

Позбавлений у 2014 році президентства В. Янукович у свою чергу намагався – за рекомендацією Венеціанської комісії, починаючи з 2011 року, готувати проект нової Конституції України. У 2014 році парламентом була відновлена дія Конституції у редакції 2004 року (з окремими змінами), а в 2015 році Президент П. Порошенко створив нову Конституційну комісію.

Так що радянська традиція перманентного переписування Конституції України продовжує діяти. І чомусь ця чужа для незалежної держави традиція нікому з доморощених «великих» юристів-демократів не заважає брати участь у конституцієдавчому процесі! Адже виходячи з громадянських позицій, вони мали б їй перешкоджати, щоб не перетворювати державу на білку в колесі, що крутиться, але вона фактично стоїть на одному місці.

Сама ідея розробки та ухвалення нової Конституції України – надто контроверсійна та містить чимало ризиків і небезпек для європейського вибору країни. Тим не менш, вона особливо актуалізується у зв’язку з підготовкою до наступних президентських і парламентських виборів, що мають відбутися у 2019 році.

За цих умовах поява нових конституційних проектів нікого не дивує. Адже багато хто з українських політиків та олігархів розраховує на те, що конституційна «карта» може бути ефективною виборчою технологією, якщо її добре розіграти. Бажаючих це зробити стає все більше – патріотичні громадські організації, олігархічні політичні партії, Адміністрація Президента України тощо. Отже, ставки на конституційну «карту» підвищуються.

Причини підготовки нових конституційних проектів їх автори пояснюють існуючими (і ще більше – неіснуючими) недоліками Конституції України, які, до речі, можна усувати шляхом прийняття необхідних законів або ухвалення відповідних рішень Конституційним Судом України. Про те, що поряд з Конституціє діє «тіньова конституція», у поясненнях до цих проектів нічого немає.

Очевидно, що нові конституційні проекти абсолютно не гарантують від продовження старої практику невиконання Конституції України, оскільки не передбачають детінізацію неконституційної практики. Звичайно, що ніхто у цьому не признається, а тому дане питання залишається без відповіді.

Під приводом радикальної критики «неефективності» Конституції України дуже легко повернути суспільство у минуле, до державного тоталітаризму і тоді вона може остаточно втратити будь-яке практичне значення. До цього нас можуть привести деякі конституційні проекти, що проголошують впровадження прямого народовладдя.

Таке народовладдя – дуже важлива річ для утвердження конституційної демократії та інших цінностей, але його абсолютизація може привести до прямо протилежних результатів. Це народовладдя ефективне лише у зв‘язку з різними представницькими формами демократії, з діяльністю громадських організацій, а не з їх усуненням чи підпорядкуванням тощо.

За умов загрози встановлення популістської диктатури, діюча державна влада просто зобов’язана буде діяти на випередження. Оскільки вона не збирається системно виконувати діючу Конституцію України, то може легко піти на розгортання кампанії за нову, нібито демократичну Конституцію як альтернативу диктаторській Конституції. Вбиваючи при цьому зразу двох зайців: знімаючи із себе відповідальність за невиконання чинної Конституції України, за «тіньову конституцію», з одного боку. Та «запобігаючи» встановленню фіктивної диктаторської Конституції, з другого боку.

Чим загрожує продовження радянської традиції оновлення конституційної системи? Одним з перших ризиків цієї конституційної перспективи є те, що народ, який є єдиним джерелом публічної влади в країні, може в більшості не підтримати ідею нової Конституції. Сьогодні не 2000 рік і державній владі організувати та спотворити результати всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, як було тоді, не вдасться, бо це може реально привести до нового Майдану або ще гірше – до громадянської війни.

Тому український політичний клас має серйозно подумати, перш ніж вдаватися до зазначеної конституційної перспективи. Контроль над системою органів державної влади та органів місцевого самоврядування – це ще не гарантія того, що у конституційних питаннях він може діяти виключно на власний розсуд. Події останніх місяців президентства В. Януковича тому підтвердження.

Інша небезпека – проекти Конституції України з боку радикальних правопопулістських політичних партій і громадських організацій. Нездатність українського політичного класу виражати інтереси всього суспільства підштовхує ці сили на розробку конституційних проектів, що за своїм духом чужі демократичним принципам і цінностям: конституційній демократії, гідності та правам людини, верховенству права.

Жоден із зазначених проектів не має шансу стати діючою Конституцією України. Проте їх проштовхування у суспільство може активізувати частину народу і на наступних виборах – дати шанс пройти до парламенту силам, які будуть відверто гальмувати європейський вибір країни та ускладнять відносини з Європейським Союзом, насамперед, з Польщею, Угорщиною тощо.

Третя потенційна небезпека нових конституційних проектів може походити від політичних сил, які виступають з радикальних лівопопулістських позицій, зокрема, з позицій радянського минулого та співробітництва із Росією. В умовах війни Росії на українському Донбасі та окупації нею українського Криму, небезпека таких проектів є дуже серйозною. Адже українські громадяни із радянською психологією, яких ще чимало, можуть підтримати проект нової Конституції радянського зразка, якщо він з’явиться.

Отже, розробка проектів нової Конституції України (незалежно від їх авторства) – підкреслимо ще раз – дуже сумнівна і небезпечна конституційна перспектива для держави. Однак це навряд чи зупинить політиків, які хочуть залишитись або прийти до влади. Тому з даного питання слід очікувати несподівані рішення «тіньових» політиків та нових лідерів громадських симпатій тощо.

На загал конституційні проекти стимулюють суспільно-політичне життя в Україні, але при цьому питання детінізації неконституційної практики не стали предметом громадського обговорення. А значить, що дані проекти мають технологічне значення та є нераціональною тратою громадських сил і часу.

New model of implementation of Constitution of Ukraine. Очевидно, що Україні потрібна не нова Конституція, а нова модель її виконання (далі – Нова модель). Такої думки додержуються фахівці-реалісти, які вважають, що саме шляхом впровадження такої моделі можна швидше та ефективніше розвивати економіку, політику та соціальну сферу тощо.

 Прикладом для прихильників Нової моделі є практика реалізації Конституції США 1787 року, що діє вже понад 230 років! При цьому американці вважають свою Конституцію недосконалою, але недосконалими є і люди, які її творили та сьогодні реалізують. Тому справа у тому, щоб не критикувати Конституцією, а постійно її вдосконалювати за допомогою законодавчої, судової та адміністративної практики, практики міжнародних відносин. Так само мають вдосконалюватися і самі люди.

Перехід України до належного виконання Конституції матиме якісні переваги для стабільного розвитку її держави і громадянського суспільства тощо. Саме завдяки цьому переходу розпочнеться утвердження конституційної демократії та формування повноцінної української політичної нації, що неможливе без опанування народом відповідним конституційним досвідом.

Нова модель – це крок за кроком повернення Конституції України належної легітимності тощо. Вона також дозволить фактично оновити суспільний договір між державою та громадянським суспільством, що після Революції гідності є особливо актуальним.

 Факторами, що сприяють реалізації нової моделі виконання Конституції України є наступні. По-перше, конституційна реформа судової влади 2016 року (вступила у дію в 2017 році) підвищує роль судів в реалізації Конституції України. Завдяки цій реформі з’явились частково оновлені суди, а конституційний принцип верховенства права став основоположним в їх діяльності. Хоча є і винятки з судової практики, про які вже згадувалось.

По-друге, це нова роль Конституційного Суду України, який нині отримав право розглядати конституційні скарги громадян, а значить – забезпечувати конституційні принципи та цінності в їх відносинах з державою. Завдяки цій скарзі інтерес громадськості до конституційної юстиції суттєво зріс. Крім цього, народ позитивно оцінює оновлення складу вказаного Суду, який завдяки його новому Голові демонструє динамізм та відкритість у своїй роботі.

По-третє, молоде громадянське суспільство, яке сформувалося після Революції гідності. Це суспільство – на відміну від старого, дореволюційного суспільства більш глибоко усвідомлює роль Конституції України та значення її практичного втілення. Воно ще недостатньо критично ставиться до конституційного нігілізму та «тіньової конституції», але час працює на його критичне ставлення до цих недоліків.

Ключовим моментом для втілення Нової моделі є запровадження державою конституційних та національних цінностей в усі сфери державного і суспільного життя. Дані цінності мають бути основою для демократичного реформування відповідних галузей соціально-економічного, політичного і духовного життя, без чого Україна не може претендувати на відповідний статус у НАТО та в Європейському Союзі.

Для запровадження Нової моделі, насамперед, потрібно оновити чинне законодавство, зокрема, шляхом його конституціоналізації. Тобто в текстах законів необхідно закріпити системні гарантії реалізації конституційних цінностей, незалежно від того, чи мова йде про закон про розвиток малого і середнього бізнесу, чи про охорону здоров’я, чи про лісове господарство тощо.

Таким чином, закони будуть реально зв’язані з Конституцією України і працюватимуть з нею в одному режимі: де закон, там і Конституція. Сьогодні закони і Конституція роз’єднані, а тому й не виконуються. Все має змінитися: реально діюча Конституція України забезпечить належну єдність правової системи. Необхідні для цього гарантії закріплені в положеннях Конституції України та правових позицій Конституційного Суду, в яких дані положення розтлумачені.

Виходячи з доктрини Нової моделі, мабуть, варто було б згадати ідею проф. Л. Юзькова, першого Голови Конституційного Суду України, про спеціальні конституційні закони, що мали б деталізувати та конкретизувати відповідні конституційні положення з метою їх практичної реалізації. Насамперед, це стосується положень про органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Так, для впровадження Нової моделі потрібні закони «Про діяльність Президента України з питань реалізації Конституції України», «Про діяльність Кабінету Міністрів України з питань реалізації Конституції України», « Про діяльність органів місцевого самоврядування з питань реалізації Конституції України» та ряд інших важливих законів даного порядку. Такі закони допоможуть органам державної влади та органам місцевого самоврядування повернутися до виконання їх реальної конституційної ролі та детінізувати свою діяльність.

Щодо судової влади, то тут треба суттєво оновити, зокрема, з урахуванням практики Конституційного Суду України, постанову Пленуму Верховного Суду «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року. Крім цього, потрібні норми закону про розмежування повноважень між судами та Конституційним Судом України.

Крайнє необхідний окремий закон «Про виконання рішень та застосування практики Конституційного Суду України». Адже сьогодні владні структури досить рідко виконують правові приписи Суду, а тому існують гострі протиріччя між його практикою та практикою інших державних органів, що нерідко веде до порушень гідності, прав і законних інтересів громадян.

Для ефективного впровадження Нової моделі також потрібні Кодекс про конституційні правопорушення та Державна конституційна інспекція, чиї органи притягали б чиновників різних рангів – від найнижчих до найвищих – до конституційно-адміністративної відповідальності за такі правопорушення. Високі штрафи, зокрема, для конституційних правопорушників-носіїв вищих державних рангів сприяли б оздоровленню конституційного правопорядку на парламентському та урядовому рівні тощо.

Справа тільки за парламентом, який повинен стати на горло своїй пісні та, не дивлячись на власні корпоративні й персональні інтереси, ухвалити відповідні закони, що допоможуть запровадити зазначені Кодекс та інспекцію. У цілому ж реалізація Нової моделі може стати важливим кроком до встановлення в Україні реального демократичного конституціоналізму та його цінностей, засобом боротьби з тінізацією її Конституції.

Очевидно, що викладене тут – це лише деякі окремі намітки до впровадження Нової моделі. Справа набагато складніша, хоча й цікавіша. Вона має благородну мету – вивести Україну з болота «тіньової конституції» (а заодно – й «тіньової економіки» та «тіньової політики») і закласти основи цивілізованої, демократичної реалізації її чинної Конституції. Як це прийнято в демократичних країнах, щоб користуватись свободою та іншими благами світової цивілізації.

Instead of conclusions. У питанні – конституційні проекти чи Нова модель? – важливу відповідь можуть дати наступні вибори 2019 року. Якщо ми хочемо жити цивілізовано, будувати конституційну демократію та утверджувати верховенство права, то маємо обирати тих, хто підтримуватиме другий варіант. Оскільки перший варіант означатиме продовження дії «тіньової конституції» та подальше втягування країни у суспільно-політичну кризу чи катастрофу.

Конституційні перспективи України мають і зовнішній аспект. Так, український політичний клас, звичайно, відрізняється ідеологічно від російського політичного класу, але методи державного врядування у них приблизно одинакові, так як засновані на авторитарно-тоталітарній «тіньовій конституції». Власне, це і породжує у росіян певні ілюзії щодо можливого повернення України в лоно «русского мира».

Тому тільки заміна українського політичного класу на новий демократичний клас, який буде сповідувати конституційні принципи і цінності, а не ставити власні інтереси вище за них, стане часом істини для російського візаві. Вже на виборах 2019 року має з’явитися цей довгоочікуваний новий клас або хоча б його прообраз, який поступово змінить суспільно-політичний ландшафт в країні.

Нас, гордих і незалежних українців, які здійснили дві світового рівня демократичні революції – Помаранчеву у 2004 році та Революцію гідності – деякі автори конституційних проектів хочуть повернути в цивілізаційному плані на тривалий час назад. Приклад Росії, де влада повернула народ у цивілізаційному відношенні на 70-80 з лишнім років назад, на жаль, їх нічому не вчить.

Як пише відомий український конституціоналіст Всеволод Речицький, демократичні конституції відрізняються від тоталітарно-авторитарних тим, що перші засновані на пріоритеті горизонтальних, а другі – вертикальних правовідносин. Очевидно, що Україна рухається від пріоритету вертикальних до – горизонтальних правовідносин, але при збереженні вертикалі в окремих сферах.

Відомо, що Україна на грунті «тіньової конституції» періодично виникають кризи і з’являються Майдани. Здатність українців до боротьби, на думку американського політика і філософа Кондолізи Райс, означає, що українські лідери, хоч вони й недосконалі, все ж зможуть збудувати в державі стабільну демократію.

Звільнившись від «тіньової конституції» бодай частково, Україна швидко стане дійсно демократичною державою, а значить зможе реально гарантувати конституційні та національні цінності як у сфері внутрішніх, так і – зовнішніх відносин. Особливо це стосується утвердження конституційної демократії, захисту незалежності й територіальної цілісності держави та її співробітництва з Європейським Союзом, демократичними країнами Заходу і Сходу, без яких нам не вистояти проти російської агресії(https://sud.ua/ru/news/blog/119276-kriza-vikonannya-konstitutsiyi-ukrayini-konstitutsiyni-proekti-ta-nova-model-yiyi-vikonannya-quo-vadis-ukraine#). – 2018. – 31.05).

 

***

Блог на сайті «Українська правда»

Про автора: Ярослав Юрчишин, виконавчий директор "Transparency International Ukraine"

 

100 правок на годину і одна "на потім"

Чому депутати зволікають із ухваленням закону про Антикорупційний суд. Депутати мали три дні на розгляд 1925 правок до законопроекту "Про Вищий антикорупційний суд".

Мовляв, далі зволікати нікуди. Адже таким чином Україна порушує зобов'язання перед МВФ та іншими міжнародними партнерами. Оптимісти, включно з головою Верховної Ради, робили все, щоб 24 травня країна отримала потрібний закон. Реалісти розуміли – жодні прогнози не мають сенсу, доки не досягнуто домовленості щодо ключових правок. Тих, які визначають повноваження міжнародних експертів при доборі суддів майбутнього суду. Домовитися так і не вдалося. Станом на зараз. За ці правки (під номерами із 690 по 740) депутати голосувати не наважилися. Їх лишили "на потім". Яскрава ілюстрація того, що компроміс шукають не так під куполом парламенту, як в інших стінах.

Головним опонентом виконання рекомендації Венеційської комісії про ключову роль Громадської ради міжнародних експертів при доборі суддів стала адміністрація президента України. Імовірно, боячись побачити в майбутньому серед заветованих кандидатів на посаду "потрібних" суддів. А можливо, просто з тактичного бажання відкласти ухвалення закону на якомога пізніший термін, щоб мати гарантію його незапуску до чергових президентських, а оптимально – і до парламентських виборів. Бо ж після прийняття закону на всі процедури добору, юридичного й адміністративного оформлення знадобиться від 9 до 12 місяців.

Утім, публічна риторика захисту цієї позиції, звісно, зовсім інша, і при цьому постійно змінюється. Ще кілька місяців тому депутати від президентської політичної сили говорили про необхідність зберегти суверенітет і захиститися від зовнішнього управління. Тепер же лідер фракції БПП Артур Герасимов переймається тим, що хтось у майбутньому може спробувати скасувати закон "Про Вищий антикорупційний суд" через суд Конституційний.

І саме через можливу ключову роль міжнародних експертів. Звісно ж, втрата суверенітету і мнима неконституційність – це пил в очі виборця. Втім, переговори тривають, і шанс на компроміс залишається. Як і пошук нових жахалок на стару тему з однією метою – відтягнути до останнього процес прийняття закону і, як результат, створення та початок роботи суду.

Нині головна дискусія точиться навколо того, хто ж вирішуватиме долю кандидата в судді Антикорупційного суду, якому скаже своє "ні" Громадська рада міжнародних експертів (ГРМЕ). Інакше кажучи, як можна буде подолати вето "міжнародників". Окреслилися дві концепції, що, теоретично, можуть стати компромісними. Перша передбачає розгляд апеляції на висновок ГРМЕ спільною комісією у складі всієї Ради "міжнародників" та Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС). Математично ця комісія матиме такий вигляд: 23 члени, з яких 7 міжнародників та 16 членів ВККС. Подолати "бан" кандидата можна буде двома третинами голосів. Однак у вічі впадає явна чисельна перевага ВККС над ГРМЕ. Якщо таку норму ухвалять, це означатиме, що дати зелену вулицю раніше забракованому "міжнародниками" кандидатові можна буде голосами самих тільки членів ВККС.

Західні партнери України (Венеційська комісія та Міжнародний валютний фонд) вважають таку схему більш ніж сумнівною, пам'ятаючи досвід добору до Верховного суду: тоді ВККС повернула в конкурс більшість кандидатів, яких Громадська рада доброчесності вважала недоброчесними. І наполягають: треба зафіксувати, що серед цих 2/3 повинно бути більше голосів "міжнародників" (4,3 чи 2 – питання до дискусії). Друга концепція передбачає розгляд апеляції самою ГРМЕ. У такому разі рішення має переглядатися голосами двох третин міжнародних експертів – чи повним складом. Очікувати, що такий варіант прийме Адміністрація президента, звісно ж, не доводиться. Тож баталії точаться довкола того, що розуміти під "двома третинами" у першій концепції. І тут усім у пригоді – вищезгадані 1925 правок. 100 правок на годину – швидкість, яка дозволяє тягнути час і продовжувати перемовини. Але не нескінченно.

Інша річ, що зволікання з ухваленням закону автоматично відтерміновує рішення МВФ про виділення Україні наступного кредитного траншу. І якщо взимку потреба в ньому владі не видавалася критичною, то сьогодні експерти вже недвозначно натякають: без нових вливань фінансову систему чекають потрясіння. Це підвищує шанси на те, що закон таки незабаром ухвалять. Або доведеться чекати серйозних наслідків для економіки, курсу валют та інших не менш прикрих речей. І то – напередодні виборів.

Однак є ще кілька моментів, які можуть дозволити владі посилити свій вплив на процедуру добору суддів. У президентському законопроекті зазначено, що кандидатури до Громадської ради міжнародних експертів мають подавати "міжнародні організації, з якими Україна співпрацює у сфері запобігання та протидії корупції відповідно до міжнародних договорів України". Доволі широке формулювання, що, теоретично, може дозволити Банковій провести у ГРМЕ "ручних" експертів, так само, як намагалися призначити аудитором НАБУ не зовсім авторитетних "міжнародників". Набагато зрозуміліше було б, якби ці організації підпадали під законодавче визначення. Наприклад, обмежити їх перелік тими організаціями, які надають Україні технічну допомогу в рамках Антикорупційної реформи. Інакше кажучи – зафіксувати важливу роль, у тому числі, й донорів. Зрештою, логічно, що ті, хто фінансує реформу, хочуть впливати на ефективність її втілення. Цей контроль не слід плутати з міфічним "зовнішнім управлінням", яким ледь не хором лякають представники і влади, і опозиції з різних таборів. Тут можна навести приклади інших країн. Наприклад, в Індонезії міжнародні експерти також брали участь у доборі суддів аналогічного суду. А у Гватемалі, взагалі, іноземців призначали власне суддями. Загальновідомі приклади Сінгапуру, ОАЕ, Катару й Казахстану, – в цих країнах іноземні громадяни працюють суддями. Чи хтось наважиться казати, що ці держави не є суверенними? І не варто закочувати очі, як це часто роблять наші політики, коли Україну порівнюють не з європейськими країнами. Бо, щоб жити як у Європі, а не лише їздити туди лікуватися та відпочивати, переважній більшості українських політиків перш за все треба навчитися відповідальності за свої дії і банально перестати красти податки своїх виборців. Або відповідати за це як у Європі.

В Україні Громадська рада міжнародних експертів не призначатиме суддів. Її роль – бути фільтром, який просіє потенційних кандидатів на головний критерій – доброчесність. Чи не помічений цей кандидат у тісних зв'язках з іншими гілками влади, чи відповідає його рівень життя рівню легальних доходів, чи не був учасником корупційних скандалів, чи не порушував етичних норм і не виносив упереджених вироків? Ось ті питання, на які має давати відповідь Громадська рада. На жаль, практика втілення в життя розрекламованої владою судової реформи показала, що український суддівський корпус до самоочищення неспроможний. Кругова порука та корпоративна солідарність дозволила, всупереч негативним висновкам Громадської ради доброчесності, лишитися в мантіях суддям, які відправляли в СІЗО майданівців, ба навіть залишили в силі вирок проти чинного генпрокурора.

Судити знову дозволено служителям Феміди, котрі живуть у палацах, побудованих за статки незрозумілого походження. Не можна наступати на ці ж самі граблі, створюючи найважливіший у країні суд – суд, який уже наступного року може почати посилати за грати топ-корупціонерів. Тож негативний висновок ГРМЕ може бути повернутий на перегляд лише у виняткових випадках. А далі – вже справа Вищої кваліфікаційної комісії, Вищої ради правосуддя – визначати, котрий із кандидатів має кращу фахову підготовку. Призначати ж суддів майбутнього Вищого антикорупційного суду – взагалі, прерогатива президента. Не ГРМЕ, а тільки президент призначатиме суддів своїми указами. Ось це і є суверенітет у суворій відповідності до Конституції.

Тож очікування закону про антикорупційний суд переноситься на червень. Інстинкт виживання має підштовхнути українську владу до того, щоб не проґавити і цей дедлайн. Кошти МВФ потрібні українській економіці найпізніше – у серпні. До того ж, якщо не ухвалити закон найближчим часом, нинішній президент не зможе похвалитися реально створеним Вищим антикорупційним судом під час наступної виборчої кампанії. Так, як нині постійно наголошує на своїй ключовій ролі у створенні НАБУ та САП. Адже, за найоптимістичнішими розрахунками, суд може почати роботу навесні 2019 року. Це, звісно, якщо за нього таки проголосують у найближчий пленарний тиждень (https://blogs.pravda.com.ua/authors/yurchyshyn/5b0d186c9ab4d/). – 2018. – 29.05).

 



[1] Збережено стиль і граматику оригіналу

 

Наверх ↑