Громадська думка про правотворення

Версія для друкуВерсія для друку

/Інформаційно-аналітичний бюлетень на базі оперативних матеріалів/

   

 

Громадська думка

про правотворення

 

/Інформаційно-аналітичний бюлетень на базі оперативних матеріалів/

 

10 (175) травень 2019

ЗМІСТ

АКТУАЛЬНА ПОДІЯ

Президент України В. Зеленський передав на розгляд Верховної Ради
законопроект про імпічмент Президента. 2

АНАЛІТИЧНИЙ РАКУРС

С. Закірова

Референдум як інструмент прямої демократії: міжнародний досвід і корисні уроки для України  3

І. Беззуб

Оновлений Закон України «Про житлово-комунальні послуги»: зміни та нововведення. 15

Т. Миськевич

Повноваження для нового Президента України. 24

УКРАЇНА У ФОКУСІ ІНОЗЕМНИХ ЗМІ (1–15 травня 2019). 29

ЩОДЕННИК БЛОГЕРА 37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ 2019


 АКТУАЛЬНА ПОДІЯ

 

 

Президент України В. Зеленський передав на розгляд Верховної Ради законопроект про імпічмент Президента

 

29 травня Президент України Володимир Зеленський спрямував до Верховної Ради проект закону про особливу процедуру усунення Президента з поста (імпічмент). Про це під час брифінгу повідомив Радник Президента України – Представник Президента України у Верховній Раді Руслан Стефанчук. Також Глава держави вкотре спрямував до Парламенту звернення щодо розгляду вже зареєстрованого законопроекту про скасування депутатської недоторканності (№ 7203).

«Це було б чесно, якби ми провели разом ці два проекти», – заявив Руслан Стефанчук.

За його словами, процедуру імпічменту має регламентувати окремий закон. Натомість зараз вона «розкидана» по різних документах (зокрема, йдеться про регламент Верховної Ради та законопроект про тимчасові слідчі комісії).

«Цілісного законопроекту про імпічмент – як окрему процедуру – сьогодні у Верховній Раді немає. Ми пішли нормальним, чесним шляхом. Ми не ховаємо ці норми в якісь інші закони», – зауважив Представник Президента у Парламенті.

Радник Глави держави також додав, що команда Володимира Зеленського опрацьовує й інші ініціативи, що стосуються встановлення відповідальності за неперсональне голосування – «кнопкодавство», депутатських прогулів і конфлікту інтересів під час голосування за закони, а також законопроекти щодо народовладдя, боротьби з корупцією, незаконного збагачення.

Крім того, Руслан Стефанчук нагадав, що Президент не підписуватиме закони, які були ухвалені з порушенням процедури.

…Демократія – це верховенство процедур. Тому для нас процедура важлива», – наголосив він (Офіційне інтернет-представництво Президента України (https://www.president.gov.ua/news/volodimir-zelenskij-peredav-na-rozglyad-verhovnoyi-radi-zako-55645). – 2019. – 29.05).

 

***

Комітет з питань промислової політики та підприємництва рекомендує ухвалити у другому читанні та в цілому проект Закону щодо адаптації національного законодавства до законодавства ЄС в частині технічного регулювання.

 На черговому засіданні Комітет з питань промислової політики та підприємництва ухвалив рішення рекомендувати парламенту прийняти у другому читанні та в цілому важливий для промисловості проєвропейський законопроект № 10183 про технічне регулювання.

Як зазначалося під час обговорення, реалізація положень проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації актів законодавства Європейського Союзу у сфері технічного регулювання» дозволить:

усунути неузгодженості окремих норм деяких законодавчих актів, що надасть змогу реалізувати їх належне застосування;

гармонізувати національні правові та організаційні засади діяльності у сфері технічного регулювання з відповідними нормами європейського законодавства.

забезпечити створення умов для подальшого усунення технічних бар’єрів в торгівлі промисловими товарами між Україною та ЄС;

забезпечити створення умов для визнання національної системи оцінки відповідності на міжнародному рівні;

позитивно вплинути на дерегуляцію та покращити бізнес-клімат в країні, оскільки законопроектом вирішується завдання з усунення тих вимог законодавчих актів, реалізація яких матиме наслідком покладення надмірного адміністративного тягаря на суб’єктів господарювання – як виробників та продавців промислової продукції, так і органів з оцінки відповідності (Офіційний веб-портал Верховної Ради України (https://rada.gov.ua/news/Novyny/171932.html). – 2019. –– 29.05).

 

 

 

АНАЛІТИЧНИЙ РАКУРС

 

С. Закірова, канд. іст. наук, доц., ст. наук. співроб. НЮБ НБУВ

 

Референдум як інструмент прямої демократії: міжнародний досвід і корисні уроки для України

 

Новообраний Президент України В. Зеленський ще під час передвиборних перегонів заявив про необхідність використання такого інструменту прямої демократії як референдум. Вирішення ключових питань внутрішньої і зовнішньої політики новобраний глава держави вважає за необхідне вирішувати, спираючись на аналіз волевиявлення українського народу. До числа найважливіших законопроектів політичною програмою віднесено проект закону України «Про народовладдя», який буде формувати основні завдання для влади і засади політики через референдуми.

Саме за результатами всенародного референдуму 1 грудня 1991 р. 28 млн виборців (90,3 % голосів) було підтримано Акт проголошення незалежності України. Цей референдум був практично єдиним у новітній історії України, що мав реальні юридичні наслідки.

Всеукраїнський референдум як механізм легітимації політичних рішень влада намагалася використовувати і пізніше. За ініціативою Президента України Л. Кучми 16 квітня 2000 р. відбувся другий референдум, який мав дати відповіді на декілька питань щодо реформування системи державного управління. У референдумі взяли участь 29 728 575 громадян, що становило 81,15 % від загальної кількості громадян, які мали право брати участь у голосуванні. До Бюлетеня було внесено чотири питання, частина яких не втратила актуальність і сьогодні, через 19 років після проведення референдуму:

– про можливість дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України у випадку, якщо парламент протягом місяця не сформує дієвої парламентської більшості або протягом трьох місяців не затвердить проект закону України «Про Державний бюджет» (за – 85,9 %; проти – 14,1 %);

– про скасування депутатської недоторканності (за – 90,2 %; проти – 9,8 %);

– про скорочення загальної кількості депутатів з 450 до 300 осіб (за – 91,1 %; проти – 8,9 %);

  •  про формування двопалатного парламенту (за – 82,9 %; проти – 17,1 %).

І хоча всі питання отримали позитивні відповіді виборців, сам спосіб проведення референдуму, а саме: процедура голосування, характер і формулювання питань референдуму – поставив під сумнів його результати. Як зазначає кандидат політичних наук В. Масич, проведення референдуму зумовило критику як з боку внутрішньої політичної опозиції, так і міжнародних спостерігачів. У результаті сукупності дії низки чинників, його рішення так і не були імплементовані Верховною Радою України. Наступні спроби ініціювати проведення всеукраїнського референдуму у 2001–2010 рр. виявилися безуспішними.

Сьогодні в Україні законодавче забезпечення проведення референдумів відсутнє, оскільки 26 квітня 2018 р. Конституційний Суд України визнав неконституційним Закон України «Про всеукраїнський референдум» 2012 р. Як зазначають експерти Центру політико-правових реформ Ю. Кириченко і Б. Бондаренко, це рішення КСУ зупинило можливість проведення маніпулятивних національних референдумів і убезпечило від проведення референдумів, які підміняють волевиявлення народу і легітимізують владні рішення через інститут прямої демократії. За словами експерта з питань конституційного права «Реанімаційного пакета реформ» Ю. Кириченко, основними вадами закону фахівці вважають:

 – нерівні можливості для прихильників та опонентів питання референдуму;

– процедуру внесення змін до Конституції України, яка виключає Верховну Раду України з процесу перегляду Основного закону, і яка суперечить положенням чинної Конституції України, що регламентують порядок внесення змін до Конституції України;

– відсутність положень, які б передбачали проведення публічних консультацій щодо проектів винесених на референдуми рішень, у тому числі проектів змін до Конституції України;

– відсутність гарантій незалежності комісій з референдуму;

– можливість вибіркового блокування Центральною виборчою комісією будь-яких ініціатив щодо проведення певних референдумів із процедурних або інших підстав;

– можливість ухвалення на референдумі рішень меншістю виборців (у зв’язку з відсутністю в законі вимог щодо мінімальної явки громадян у день референдуму).

Але тепер, як наголошують експерти, постала проблема з відсутністю законодавства, що регулює процедуру проведення національного референдуму. Відповідно до Плану законодавчого забезпечення реформ в Україні, новий закон мав бути ухваленим ще у 2016 р. Перший проект закону України «Про всеукраїнський референдум» № 2145а було зареєстровано ще 23 червня 2015 р. Документ пропонує закріпити на законодавчому рівні положення щодо підготовки та проведення всеукраїнського референдуму відповідно до вимог Конституції України, а також з урахуванням рекомендацій Європейської комісії за демократію через право (Венеціанської комісії) Ради Європи.

Крім того, до парламенту також подано й інші законопроекти про референдуми, що підготовлені різними народними депутатами і політичними фракціями, однак жоден із ініціаторів так і не зміг довести свій документ до розгляду у сесійній залі. Станом на 21 травня 2019 р. на сайті Верховної Ради України, окрім вище зазначеного зареєстровано ще 7 законопроектів, 3 з яких – проекти закону України «Про місцевий референдум» (№ 2145а-1, № 2145а-2, № 2145а-3) – вже розглянуті профільним комітетом і з 14 березня 2017 р. очікують подальшого розгляду. Проект закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми за народною ініціативою» № 2535, поданий до парламенту 3 квітня 2015 р., 3 лютого 2016 р. було повернуто на доопрацювання ініціаторам подання. Проект закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо запобігання порушенню процедури внесення змін до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму, прийняття законів)» № 8234, поданий 5 квітня 2018 р., із 10 квітня того ж року перебуває на розгляді у профільному комітеті. Останнім 12 липня 2018 р. було зареєстровано проект закону України «Про референдуми» № 8590, який з 16 лютого 2018 р. опрацьовується у комітеті та все ще очікує подальшого розгляду парламентарів.

Отже, для практичного використання референдуму як інституту легітимації політичних рішень державної влади в Україні необхідно, перш за все, регламентувати юридичні підстави цієї правової форми волевиявлення громадян: розробити профільний закон; внести зміни до чинного законодавства, які стосуються референдумів; оформити ряд інших нормативно-правових актів, які мають забезпечувати проведення народного волевиявлення; розробити чіткий механізм імплементації отриманих на референдумі рішень і впровадження їх у практику.

Важливою складовою підготовки до успішного використання в Україні референдуму як інструменту прямої демократії також є детальний аналіз міжнародного досвіду і світової практики.

Загалом референдум як політичний інструмент державного управління має тривалу історію. Як зазначають автори фундаментальної роботи «Референдуми в Європейському Союзі», підготовленої Лабораторією законодавчих ініціатив за підтримки Координатора проектів ОБСЄ в Україні у 2007 р., історичним попередником референдуму був плебісцит – політичний інститут, який виник у V ст. до н. е. у Римській республіці [1]. В епоху середньовіччя плебісцити були поширені у Швейцарії та окремих ганзейських містах-державах, які мали певні ознаки демократичного устрою. Так, у 1449 р. в Швейцарії був проведений плебісцит, за результатами якого був запроваджений додатковий податок для покриття воєнних витрат республіки.

Власне інститут референдуму почав активно використовуватися у XVIІІ–ХІХ ст., піонерами у цій сфері виступають та ж таки Швейцарія та США.

Науковці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка В. Маркітантов і В. Нечитайло зазначають, що після прийняття Декларації незалежності у США (1776 р.) конституційні конвенти штатів Массачусетс і Нью-Гемпшир запропонували виборцям схвалити проекти конституцій, розроблені законодавчими органами штатів. У 1778 р. виборці Нью-Гемпширу не підтримали запропонований конституційний проект і тільки у 1784 р. новий проект був ухвалений виборцями. За словами аналітика Foundation for Future (FFF), координатора дискусійного клубу «КОЛО» та ініціатора проекту «Хартія Майбутнього» О. Жмеренецького, у 1896 р. інститут референдуму був офіційно закріплений у Конституції штату Південна Дакота. До початку XX ст. референдуми і законодавчі ініціативи були закріплені в конституціях 21 штату США і у статутах понад ста міст країни.

У Швейцарії референдуми також зародилися на місцевому рівні у кантонах. Перший загальнонаціональний референдум цієї країни, який прийняв другу Конституцію Гельветики, відбувся у 1802 р., а з 1874 р. конституційно закріплено роль референдумів у політичній системі країни. Сьогодні ж, як підкреслює О. Жмеренецький, в Основному законі визначено, що «вищою законодавчою владою» у Швейцарській Конфедерації володіє народ. Швейцарія є однією з небагатьох держав світу, де практикується пряма демократія, заснована на винесенні різних питань на референдуми. За більш, ніж двісті років із започаткування такої процедури волевиявлення громадян швейцарці в середньому проводять кожен сезон, чотири рази на рік. Із 1848 р. у Швейцарії пройшло 521 референдумів на федеральному рівні, з них у 216 випадках предметом голосування була ревізія Конституції, 148 – стосувалися прийняття законопроекту або схвалення договору.

Як зазначається на сайті газети «Закон і Бізнес», у 1793 р. виборці Франції вперше напряму голосували за нову революційну конституцію, що стало прецедентом для цієї європейської держави, оскільки більшість її республіканських конституцій приймалися саме на загальнонаціональних референдумах.

Загалом у французькій політиці інститут референдуму відіграє важливу роль. Так, президент Франції Ш. де Голль чи не найчастіше серед післявоєнних політиків практикував проведення в Європі загальнонаціональних референдумів. Як зазначають В. Маркітантов і В. Нечитайло, відомий випадок, коли Ш. де Голль, навіть за відсутності конституційного права на референдум, розпустив парламент і призначив референдум, одне з питань якого стосувалося прийняття нової Конституції. Проведена за посередництвом кількох референдумів, політична реформа у цій країні, на думку вчених, дала змогу утворити одну з найдосконаліших політичних систем Європи.

Автори книги «Референдуми в Європейському Союзі» наголошують, що з початку ХХ ст. у Європі спостерігається загальна тенденція до розширення застосування інституту референдуму – починаючи з 1900 р. і до 1986 р. у Європі було проведено 365 загальнонаціональних референдумів. Таку точку зору підтримує і кандидат політичних наук В. Масич. За відомостями, які наводить дослідник, починаючи з 1900 р. у світі було проведено більше 17 000 плебісцитів на національному рівні. У США у 1904–2008 рр. було проведено 5 342 референдуми на рівні штатів. У швейцарських кантонах тільки з 1970 р. по 2003 р. було проведено 3 709 плебісцитів. Загалом, на думку науковця, має місце різке зростання випадків застосування механізмів прямої демократії, якщо брати до уваги і місцеві референдуми. За останні 20 років більше, ніж 100 країн запровадили різні типи прямого голосування, їх було вдвічі більше, ніж за останні півстоліття.

Інститут референдуму має суттєві переваги над іншими формами прояву демократії завдяки тому, що дозволяє напряму дізнатися думку громадян із приводу конкретних питань, відстежити відношення до запропонованих ініціатив влади, побачити підтримку чи протидію населення країни.

Натомість, як і будь-який інструмент політичної діяльності, проведення референдумів не позбавлено і певних вад. Зокрема, як наголошують журналісти В. Дік і Д. Каневський, щодо користі від референдумів у сучасній Німеччині точаться суперечки. За їх словами, прихильники аргументують свою підтримку тим, що референдуми посилюють вплив простого люду на ухвалення важливих рішень. Противники ж апелюють до того, що більшості громадян зазвичай бракує часу й знань, аби докладно знати за що вони голосують. Як приклад, звертають увагу журналісти, скептики наводять гітлерівські референдуми 1930-х років із масовою явкою виборців і 99 % підтримки.

Як зазначається на сайті ETCETERA.MEDIA, четвертий Президент США, один із авторів американської Конституції і Білля про права Дж. Медісон називав пряму демократію тиранією більшості. Критики ідеї такого виду волевиявлення вказували на наступні недоліки: на референдумі виборці більш схильні керуватися тимчасовими примхами, ніж ретельним обмірковуванням; громадяни недостатньо поінформовані, щоб приймати рішення для розв’язання складних питань; на виборців можуть впливати пропаганда, сильні особистості, залякування і дорогі рекламні кампанії. Крім того, як звертає увагу оглядач видання, пряму демократію свого часу використовували для зміцнення своєї влади й диктаторські режими: А. Гітлер у Німеччині (1936 р.), Б. Муссоліні в Італії (1934 р.), генерал Ф. Франко в Іспанії (1947 р.), Ф. Маркос на Філіппінах (1973 р.), Пак Чон Хі в Південній Кореї (1972 р.).

Доволі поширеною є точка зору про те, що інституту референдуму не відображає рівня демократичного розвитку країни. Так, науковці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка В. Маркітантов і В. Нечитайло зазначають, що на думку американських фахівців занадто широке використання референдумів із приводу конкретних законів небажане, позаяк поправки й компроміси, враховані законодавчим органом у процесі обговорення пропозицій, внесених учасниками референдуму, нерідко погіршують якість цих законів. Вадою цього суспільно-політичного заходу, окрім можливості упереджено тлумачити його результати, на думку вчених, є те, що він призводить не до спільної, а до єдиної думки, яка ігнорує інше бачення вирішення проблеми, змушує до однозначного вибору вирішення складних, часто суперечливих питань.

Кандидат політичних наук В. Масич звертає увагу на те, що має місце і географічна нерівність: з усіх референдумів за народною ініціативою, проведених з 1980-х років, 90 % були проведені у Швейцарії та 6 країнах: Італії, Ліхтенштейні, Уругваї, Литві, Латвії та Угорщині, що дає деякі підстави сумніватися в ефективності плебісцитів.

Український експерт із конституційного права О. Москалюк наголошує, що інститут референдуму може бути ефективним лише за певних умов. За його словами, перш за все, волевиявлення може бути ефективною процедурою у разі, якщо існує високий рівень обізнаності населення з наслідками референдуму. Як приклад він наводить ситуацію з Brexit у Великобританії 2016 р. Експерт підкреслює, що попри наявність глибокої демократичної традиції в Англії, кількість пошукових запитів у Google «Що буде з країною після Brexit?» у рази збільшилася буквально наступного дня після референдуму. На думку О. Москалюка, це означало недостатню обізнаність англійських виборців у суті проблеми, яка виносилася на референдум, що спричинило саме такий його результат. Уже незабаром після референдуму багато британців усвідомили, що голосування за вихід із ЄС було помилковим і зажадали повторного референдуму. Петиція з такою вимогою набрала більше 5 млн підписів, а угода про вихід Великобританії з Євросоюзу все ще не досягнута. Під тиском громадськості 21 травня 2019 р. прем’єр-міністр Британії Т. Мей погодилася провести у Палаті громад чергове голосування щодо другого референдуму виходу країни з ЄС і оголосила про готовність її кабінету до компромісів заради того, щоб депутати проголосували за угоду про Brexit. За допомогою цього, Т. Мей хоче провести через Парламент тричі відкинуту ним угоду про вихід з Євросоюзу.

Отже, англійський приклад підтверджує, що підготовка до референдуму й обізнаність населення у суті справи та наслідках від нього є обов’язковою умовою ефективності проведеного волевиявлення, навіть у державах зі сталою демократією.

Враховуючи сучасні реалії, оглядачі та експерти частіше за все говорять про посилення інтересу до інститутів прямої демократії через намагання суспільства активніше впливати на прийняття державних рішень та виразне невдоволення політичною елітою, що викликає стійке бажання контролювати вирішення можновладцями як внутрішніх, так і зовнішніх питань.

Спираючись на ґрунтовність висновків авторів роботи «Референдуми в Європейському Союзі», слід зазначити, що існують різні види і типи класифікації референдумів.

 

Критерії класифікації

Типи референдумів

1

Предмет

• конституційні

• законодавчі

• міжнародно-правові

• адміністративно-правові

2

Ступінь обов’язковості проведення

• обов’язкові

• факультативні

3

Час проведення

• дозаконодавчі

• післязаконодавчі (ратифікуючі)

4

Ступінь обов’язковості рішень

• консультативні

• постановляючі (імперативні)

5

Зміст рішень

• затверджуючі

• відхиляючі

• відкладальні

6

Територіальна організація і коло вирішуваних питань

• загальнодержавні

• регіональні

• місцеві

7

Суб’єкт ініціативи

• за народною ініціативою (петиційні)

• за ініціативою органів публічної влади

 

Джерело: URL: http://www.wcenter.org.ua/files/referendumi.pdf

 

Утім, як зазначають укладачі, окремі з цих критеріїв поділу є умовними, оскільки у ряді країн ЄС рішення консультативних референдумів на практиці підлягають обов’язковому виконанню. У більшості держав ЄС рішення референдумів мають не імперативний, а лише консультативний характер. Імперативний характер за всіма рішеннями, що ухвалюються на референдумах, закріплено лише в Естонії та Ірландії, тоді як в більшості країн, де практикуються імперативні референдуми, визначено певні критерії «імперативності» – коло питань, винесених на референдум (Австрія, Данія, Іспанія, Литва, Мальта, Польща, Португалія, Швеція, Італія, Німеччина), рівень підтримки питання виборцями (Польща, Португалія), порядок ініціювання (Словенія, Угорщина).

В усіх країнах ЄС закони про референдуми визначають такі питання:

а) предмет референдуму, порядок його ініціювання (у тому числі збору та верифікації підписів виборців у тих країнах, де передбачена можливість проведення референдумів за народною ініціативою) і проголошення;

б) вимоги до форми бюлетенів для голосування на референдумах, умови дійсності бюлетенів, вимоги до протоколів про підрахунок голосів та про підсумки голосування в межах округів і в загальнонаціональному масштабі;

 в) повноваження органів адміністрування виборчого процесу щодо підготовки та проведення референдумів.

У більшості випадків законами про вибори регламентуються такі питання, пов’язані з підготовкою та проведенням референдумів:

а) порядок створення, організація роботи виборчих комісій, статус членів виборчих комісій;

 б) порядок ведення реєстру виборців, складання і уточнення списків виборців;

в) особливості голосування за місцем перебування виборців, голосування поштою, через Інтернет, голосування за кордоном;

г) порядок оскарження рішень, дій і бездіяльності щодо референдумів та санкції за порушення вимог законів про референдуми.

У більшості країн ЄС на загальнонаціональні референдуми можуть виноситись такі питання:

 а) прийняття Конституції, внесення змін до Конституції або окремих розділів, статей Основного закону (базові принципи конституційного ладу, порядок внесення змін до Основного закону);

б) питання, що мають ключове значення для держави і суспільства (Греція, Португалія, Естонія, Іспанія, Італія, Литва, Польща, Словаччина, Румунія, Франція та ін.);

в) питання, що стосуються міжнародних відносин, зокрема – про приєднання до міжнародних організацій, що передбачає передачу частини повноважень органів державної влади відповідним організаціям. Ініціатива проведення конституційних референдумів у більшості країн ЄС належить органам публічної влади, а не виборцям (крім Латвії, Литви, Італії); рішення відповідних референдумів у більшості країн Євросоюзу мають імперативний характер (за винятком Нідерландів, Фінляндії та Австрії).

На питання, що виносяться на місцеві референдуми, загалом поширюються ті ж самі вимоги, що і на питання, які виносяться на загальнонаціональний референдум. Відмінності зумовлюються лише природою місцевих референдумів. У багатьох країнах ЄС (Бельгія, Данія, Естонія, Ірландія, Литва, Люксембург, Нідерланди, Швеція) результати місцевих референдумів мають виключно консультативне значення; виключно імперативне значення місцеві референдуми мають лише в окремих країнах (Болгарія, Франція, Іспанія).

Натомість найчастіше референдуми застосовуються для розв’язання особливо важливих питань, наприклад, оголошення незалежності, виходу з союзу з іншими країнами або вступ чи припинення членства в міжнародній організації. Наприклад, у Швейцарії стратегічні рішення щодо майбутнього країни потребують обов’язкового винесення на референдум. Так, країна стала членом ООН (1945 р.) тільки у 2002 р., тому що у 1986 р. 75,7 % швейцарців, які проголосували на референдумі, відмовилися від вступу країни в ООН.

За даними, які наводить видання «Закон і Бізнес», з 1945 р. у світі відбулося більш, як 50 референдумів з питання про незалежність, причому за підсумками 27 із них більшість дала позитивну відповідь, а за підсумками 25 – негативну. У 90-ті роки ХХ ст. більш ніж у 10 країнах пройшли референдуми з питання про незалежність, у тому числі і референдуми з питання про вихід зі складу СРСР. Крім того, три країни залишили склад Югославії, одна відокремилася від Ефіопії і одна стала Східним Тимором. З 1967 р. Пуерто-Рико провело чотири голосування з питання про незалежність від США, кожен з яких дав негативну відповідь; двічі голосував проти виходу зі складу Канади Квебек. Однак, як зазначає видання, в обох країнах і до сьогодні звучать вимоги про проведення нових референдумів із цього ж питання.

Як було зазначено вище, експерти називають Швейцарію країною, де практично ідеально працює інститут референдумів на різних рівнях державного устрою. Приклад законодавчого забезпечення інституту прямої демократії у цій державі є найбільш цікавим і корисним. Активність участі швейцарських виборців у референдумах становить від 40 % до понад 70 % залежно від важливості питання. За словами аналітика Foundation for Future (FFF) О. Жмеренецького, кількість референдумів збільшилася з біля трьох на рік у минулому столітті до дев’яти на рік у 2016 р. На кожному референдумі виборець отримує кілька бюлетенів, у яких від 6 до 12 питань.

 

Джерело: URL: https://www.eda.admin.ch/content/dam/PRS-Web/bilder/infografiken/ru/3.1.6_RU.jpg

 

Як зазначає експерт, швейцарський інститут референдуму діє таким чином. За ст. 139 Основного закону Швейцарії 100 тис. громадян можуть ініціювати повний або частковий перегляд Союзної Конституції, з винесенням на референдум відповідного проекту. За словами аналітика, при висуванні ініціативи перегляду Конституції в формі загальної пропозиції, існує два варіанти: 1. Якщо парламент погоджується з ідеєю, він розробляє проект часткового перегляду та виносить його на голосування народу і кантонів. 2. Якщо парламент відхиляє ініціативу, населення країни отримує право висловитися «за» або «проти» зміни Конституції. У випадку народної підтримки ініціативи, парламент розробляє проект нової Конституції.

Можливість затвердити новий текст Основного закону держави на референдумі передбачається і в інших країнах світу. Так, в Угорщині громадяни можуть ініціювати перед парламентом перегляд Конституції на конституційному референдумі, якщо відповідна ініціатива буде підтримана 100 тис. підписів виборців. А в Ірландії будь-які зміни до Основного закону держави обов’язково затверджуються референдумом. Найновішим прикладом такого волевиявлення став референдум на Кубі з ратифікації проекту нової Конституції, який відбувся 25 лютого 2019 р. За повідомленнями кубинської ЦВК, у референдумі взяли участь понад 84 % громадян, з яких проект Основного закону підтримали понад 6,8 млн кубинців (майже 73,3 % виборців), і 706 тис. виборців проголосували проти.

Іншим приводом для проведення загальнонаціонального референдуму може бути висловлення недовіри та оголошення народного вето. Як підкреслює О. Жмеренецький, предметом такого референдуму є питання про повне або часткове скасування закону чи нормативно-правового акту, або про розпуск парламенту. Зокрема, експерт зазначає, що після прийняття парламентом Швейцарії будь-якого закону існує 100 днів, щоб незадоволені громадяни могли організувати референдум для його скасування. Це можливо на вимогу 50 тис. виборців (1 %) або 8 кантонів країни. Загалом, 6–7 % законодавчих актів парламенту Швейцарії виносяться на референдуми. За словами аналітика, з 1848 р. ця процедура в масштабах країни застосовувалася близько 100 разів, у третині з яких відбулося скасування законів більшістю голосів виборців.

Аналогічне право на розпуск парламенту чи вищих державних інституцій за результатами народного волевиявлення передбачено і в інших країнах та окремих суб’єктах федеративних держав. Зокрема, у німецькій землі Баден-Вюртемберг парламент можна розпустити шляхом референдуму, який повинні ініціювати 200 тис. виборців, і цей інструмент застосовувався у 1971 р. У Баварії для ініціювання подібного референдуму необхідно зібрати 1 млн підписів. В Еквадорі у 1997 р. відбувся референдум відразу із 14 питань, серед яких було і питання про усунення президента країни з посади.

Застосування права на розпуск вищих державних інституцій в окремих країнах передбачає урахування механізму стримувань і противаг. Наприклад, в Австрії відхилення питання про дострокове припинення президентських повноважень на референдумі тягне за собою дострокове припинення повноважень парламенту, а підтримка цього питання – дострокове припинення повноважень глави держави. Аналогічне положення закріплено і в Конституції Латвії: якщо на референдумі підтримується пропозиція президента про достроковий розпуск парламенту, то повноваження парламенту припиняються; якщо відповідна пропозиція не підтримується – достроково припиняються повноваження президента Латвії. В Естонії відхилення законопроекту на референдумі має наслідком обов’язковий розпуск парламенту главою держави.

Референдум у світі може бути проявом народної законодавчої ініціативи. У різних державах таке законодавче народне право стосується конкретних питань, інколи їх коло чітко окреслено, а в інших державах на референдум можна виносити будь-яке питання. У Швейцарії на вимогу громадян може відбутися як прийняття або зміна союзних законів, федеральних рішень або міжнародно-правових договорів, так і вирішення простих, навіть інколи екзотичних питань. Наприклад, щодо голубиної пошти або мінімальної тривалості робочого тижня. Цікаво, що швейцарці проголосували проти зменшення тривалості робочого тижня, підкреслив кандидат юридичних наук, експерт із конституційного права О. Москалюк.

У 2009 р. у Швейцарії на референдум виносили питання про будівництво мечетей, а в 2012 р. на місцевому плебісциті найбільшого міста країна Цюріха було поставлено питання про введення спеціальних секс-паркінгів для зайняття проституцією в автомобілях.

Для ініціювання референдуму у Швейцарії, як підкреслює експерт FFF, необхідно зібрати 100 тис. підписів (2,5 % електорату) протягом 18 місяців або на вимогу 8 кантонів. За словами О. Жмеренецького, підтримку отримує в середньому одна з десяти пропозицій, винесених на референдум.

У Швейцарії, навіть таке безумовне право федерального центру, як збір податків обмежено часом. Як зазначається на порталі Міжнародної інформаційної служби Швейцарської національної теле- і радіокомпанії SWI swissinfo.ch, такий порядок склався історично. У 1848 р., ухвалюючи федеральну конституцію, засновники нової Швейцарії свідомо обмежили набір компетенцій, переданих у розпорядження федерального центру. У податковій сфері він був відповідальний тільки за стягування митних платежів, тоді як оподаткування доходів залишалося в області компетенції кантонів. Право стягувати прямі федеральні податки державний уряд Швейцарії вперше отримав у пробному режимі тільки у 1916 р., із повторюваним терміном у два роки. І лише у 1958 р. право центру збирати податки було закріплено в Конституції, однак із процедурою схвалення на референдумі. Кожні 15 років уряд має подати на суд народу своє бачення того, як і в яких пропорціях він має намір наповнювати федеральний бюджет. Цей підготовлений урядовий документ, що є правовою базою самої процедури збору податків, повинен бути схвалений народом на референдумі. Причому тут діє ще й принцип «подвійної більшості», тобто погодитися з цим документом має як чисельна більшість виборців, так і більшість суб’єктів федерації.

Причини позитивного досвіду функціонування інституту референдуму в Швейцарії експерт із конституційного права О. Москалюк вбачає в особливостях проведення волевиявлення і загальному високому рівні життя населення. На його думку, на референдумах у Швейцарії досить часто не проходять популістські рішення, тому що там тривала процедура голосування і кожна зі сторін висловлює своє бачення, переваги та недоліки можливих рішень. До голосування громадяни отримують спеціальні листівки, де висвітлені точки зору як прихильників, так і противників запропонованого рішення. Люди мають можливість без поспіху обдумати поставлене питання. Вони, переконаний експерт, не діють за логікою легких відповідей на складні питання, а приймають свідомі і зважені рішення.

Отже, аналіз світового досвіду законодавчого забезпечення і процедури проведення референдумів показує, що цей інститут прямої демократії може виявитися як прогресивним і демократичним, так і маніпулятивним чи таким, що зміцнює авторитарні засади влади. Експерти вважають, що ефективність такого способу волевиявлення багато у чому залежить від високого зального рівня життя населення і правосвідомості громадян, демократичних традицій країни, широкої інформаційної кампанії щодо суті проблеми, яку вирішують на референдумі. Проте найважливішим кроком до ефективного застосування цього механізму прямої демократії є наявність спеціального законодавства і розвинутий механізм практичної реалізації досягнутих рішень. На жаль, в Україні поки відсутні більшість із визначених експертами і фахівцями умов для проведення референдумів, відтак запровадженню цього інструменту прямої демократії має передувати серйозна підготовча робота.

(Статтю підготовлено з використанням інформації таких джерел: офіційний веб-портал Верховної Ради України (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0002359-00; http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc2_5_1_J?ses=10009&num_s=2&num=&date1=&date2=&name_zp=%F0%E5%F4%E5%F0%E5%ED%E4%F3%EC&out_type=&id=&page=1); веб-портал громадської організації «Інститут політики» (https://polityka.in.ua/info/13.htm); веб-сайт Центру інформації про права людини (https://humanrights.org.ua/material/konstitucijnij_sud_skasuvav_zakon_pro_vseukrajinskij_referendum_vid_jianukovicha); веб-сайт Центру політико-правових реформ (https://www.pravo.org.ua/ua/news/20872998-v-ukrayini-skasovano-nekonstit...); стаття В. Масич «Референдум як інструмент зворотного зв’язку: світові тенденції та Україна» (http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/34022/111-Masych.pdf?sequence=1); веб-сайт «Центр правничих ініціатив» (http://www.wcenter.org.ua); стаття В. Маркітантова, В. Нечитайла «Референдум як форма прямої демократії: зарубіжний і вітчизняний досвід» (http://ena.lp.edu.ua/bitstream/ntb/28402/1/012-069-074.pdf); веб-сайт Foundation for Future (FFF) (http://ffflab.com/referendum-tools-developed-world-and-ukraine/); інтернет-портал газети «Закон і Бізнес» (https://zib.com.ua/ua/124383-yaki_pitannya_v_sviti_vinosyat_na_referendu...); веб-сайт ETCETERA.MEDIA (https://uk.etcetera.media/referendum-yak-u-sviti-koristuyutsya-instrumentom-pryamoyi-demokratiyi.html); інформаційний портал Deutsche Welle (https://p.dw.com/p/13HyT; https://p.dw.com/p/3E67s); аналітичний портал «Слово і Діло» (https://www.slovoidilo.ua/2019/04/18/novyna/polityka/referendumy-ta-vidk...); веб-портал Міжнародної інформаційної служби Швейцарської національної теле- і радіокомпанії SWI swissinfo.ch (https://www.swissinfo.ch/; https://bitly.su/KbV2YjO)).

 

 

І. Беззуб, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

 

Оновлений Закон України «Про житлово-комунальні послуги»: зміни та нововведення

 

За часи незалежності в Україні відбулася масштабна еволюція галузі житлово-комунального господарства. Надання органам місцевого самоврядування суттєвих повноважень, перехід від централізованої системи управління до частково ринкової призвело до необхідності побудови принципово нової структури галузі.

Серед проблем, які виявилися в процесі створення сучасної галузі ЖКГ, зокрема, необхідно виділити: житлово-комунальні послуги не завжди є якісними та своєчасними; при нинішньому рівні доходів громадян житлово-комунальні послуги є надто вартісними, тому держава змушена забезпечувати збереження надання субсидій; відсутній справжній ринок надання житлово-комунальних послуг; у забезпечення повноцінного функціонування галузі постійно втручається політична складова; основні фонди суб’єктів господарювання ЖКГ є катастрофічно зношеними; енергопостачальні підприємства є абсолютними монополістами; механізм розрахунку держави з надавачами послуг є недосконалим; комунальні підприємства обмежені у використанні фінансових ресурсів; тарифи встановлюються економічно необґрунтованими; механізм встановлення тарифів є складним та непрозорим; держава несвоєчасно розраховується за пільги та субсидії, неналежним чином компенсує різницю в тарифах; у комунальних підприємств відсутня мотивація до зниження витрат та ефективного використання матеріально-технічних ресурсів.

Діюча нормативно-правова база у сфері ЖКГ дуже зарегульована. У цій сфері діє близько 30 законів і понад 100 підзаконних нормативно-правових актів. У деяких випадках норми одного закону суперечать чи не відповідають нормам іншого закону.

Слід зазначити, що загальна логіка реформування відносин у сфері надання житлово-комунальних послуг передбачає: демонополізацію пропозиції – відкриття ринку для нових суб’єктів, які готові якісно надавати житлово-комунальні послуги на конкурентних засадах; демонополізацію попиту – надання споживачам дієвих механізмів самостійного вибору та зміни виконавців житлово-комунальних послуг, обрання моделей договірних відносин; відмову від державного регулювання тарифів там, де ціна на послугу може бути договірною; прозорість тарифоутворення там, де ціна лишається регульованою – у тому числі шляхом «виведення» з тарифу на послугу окремих складових; прозорість і справедливість нарахування плати за послуги – у тому числі шляхом забезпечення 100 % обліку послуг та доступу споживачів до облікової інформації.

У підсумку, споживачі повинні отримати якісні послуги за справедливою ціною, а також мати стимули й можливості до енергозбереження і зменшення своїх витрат.

Реформу у сфері ЖКГ розпочато у 2015 р. ухваленням окремого пакету з п’яти законів. Зокрема, 14 травня 2015 р. прийнято Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», який удосконалив законодавче регулювання діяльності ОСББ і стимулював їх створення, ввів сучасне поняття про управління багатоквартирним будинком та спростив прийняття спільних рішень співвласниками багатоквартирних будинків, які не об’єдналися в ОСББ. Цей Закон значною мірою вирішив завдання демонополізації попиту, а також частково – демонополізації пропозиції та відмови від державного регулювання тарифів (у частині послуг з управління та утримання багатоквартирних будинків).

22 червня 2017 р. прийнято Закон України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», який має на меті забезпечити 100 % обладнання будівель вузлами обліку теплової енергії, гарячої та холодної (питної) води і стимулювати споживачів до ощадливого використання цих ресурсів. Цей Закон значною мірою вирішує завдання прозорого і справедливого нарахування плати за послуги.

Законами України «Про енергетичну ефективність будівель» і «Про Фонд енергоефективності», які парламент ухвалив у червні 2018 р., мають намір вирішити питання енергоефективності у висотках. Ці два закони тісно пов’язані, бо перший – про заходи, які потрібно вжити, щоб підвищити цю енергоефективність, а другий пояснює, де взяти кошти. Оскільки в структурі витрат населення найдорожча послуга – теплопостачання, мета цих законів – утеплення будинків і скорочення витрат на обслуговування (в Україні щонайменше 60 % будинків потребують модернізації).

Однак повною мірою застосовуватися положення зазначених законів не могли без змін до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (2004 р.) – адже саме він визначав права і обов’язки споживача та виконавця житлово-комунальної послуги, сам перелік послуг, порядок їх оплати. Тому і реальна демонополізація пропозиції та прозорість тарифоутворення не могли бути забезпечені без зміни цього Закону.

Тому і назріла необхідність «оновити» Закон України «Про житлово-комунальні послуги», щоб він враховував нові підходи та був узгоджений із раніше прийнятими новими законодавчими актами. Зокрема, діючі правила не враховували низку нововведень (поява ОСББ, введення ринків газу, електроенергії) і не відповідали європейським стандартам.

Нова редакція Закону України «Про житлово-комунальні послуги» була прийнята Верховною Радою України 9 листопада 2017 р. Вступити в дію документ мав би 10 червня 2018 р., але цей процес частково відклали – 10 червня вступила в дію лише та частина, яка стосується житлових послуг (як от послуги управління будинком). Нова редакція Закону в частині комунальних послуг (опалення, водопостачання тощо) вступила в дію 1 травня 2019 р.

Закон України «Про житлово-комунальні послуги» було відтерміновано через те, що для набуття чинності цим документом профільне Міністерство мало розробити величезний пакет нормативно-правових актів. Це, за словами начальника управління житлової політики Міністерства регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України С. Старцевої, це – 27 важливих документів, кожен із яких потребував багато часу й сил.

Як зазначив віце-прем’єр-міністр – міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Г. Зубко, новий Закон запускає ринок житлово-комунальних послуг, встановлює чіткі правила взаємовідносин між споживачами та надавачами послуг, дає споживачам механізм захисту своїх прав. Міністр пояснив, що цей Закон – складний, проте необхідний, щоб забезпечити споживачів якісними послугами та рухатися до європейських стандартів та енергоефективності. Також він додав, що Закон України «Про житлово-комунальні послуги» є одним із ключових у реформі енергоефективності і наразі триває робота над підзаконними актами, методиками та додатковими правилами, аби Закон запрацював на повну силу.

Згідно з Законом України «Про житлово-комунальні послуги» за рік українці повинні обрати собі постачальників комунальних послуг і модель відносин із ними. Самі ж відносини між надавачем послуг і споживачем матимуть доволі багато нововведень: вводять абонплату на комунальні послуги; боржникам доведеться платити пеню за прострочення платежів – 0,01 % від суми боргу за день; постачальникам дозволяють відключати споживачів від комунальних послуг за борги; споживачі змушені впускати у помешкання комунальників для перевірки показників лічильників і справності обладнання; поточні і капітальні ремонти систем, які забезпечують надання комунальних послуг всередині будинку, приміром, каналізації, фінансуватимуться з кишені співвласників; комунальники будуть платити штрафи за відключення послуг без причини або понад встановлені законом строки та багато іншого.

Законом також вводиться послуга управління будинком. Послуга з управління багатоквартирним будинком спрямовується на забезпечення належних умов проживання та задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору. Закон України «Про житлово-комунальні послуги» остаточно врегулював відносини між співвласниками та управителем і закріпив виняткове право співвласників будинку вільно обирати управителя та будувати з ним договірні відносини (законодавчо закріплені три форми управління будинком: співвласники, об’єднання співвласників багатоквартирного будинку та управитель).

Управитель – це підприємець або компанія, які на замовлення співвласників можуть забезпечити утримання та поточний ремонт спільного майна і від імені співвласників купувати електричну енергію для функціонування будинку. Відносини між управителем та співвласниками договірні. Після введення в дію нового Закону управителю потрібно буде пройти навчання, підтвердити свою кваліфікацію як управителя багатоквартирного будинку та отримати відповідний сертифікат. Якщо управитель не влаштовує співвласників, вони можуть його змінити або погодити з ним інші умови.

Законом передбачений порядок укладення договорів на отримання всього спектру житлово-комунальних послуг: на послуги управління, водопостачання, газ, електрику, поводження з відходами. Крім переліку послуг у договорі між мешканцями будинків і постачальником комунальних послуг мають бути вимоги до якості послуг; права і обов’язки сторін; відповідальність сторін за порушення договору; ціна послуги; порядок оплати послуги; порядок і умови внесення змін до договору, у тому числі щодо ціни послуги; строк дії договору, порядок і умови продовження його дії та розірвання.

Ціна послуги з управління будинком не регулюється на державному рівні, а вартість послуг визначається за домовленістю сторін. А от тарифи на комунальні послуги встановлюватимуть місцеві органи влади або уповноважені державні органи.

Договори про надання комунальних послуг та про надання послуг з управління будинком укладаються на рік. У разі, якщо співвласників будинку все влаштовує, вони автоматично продовжуються.

Закон передбачає кілька моделей договірних відносин між споживачами та надавачами комунальних послуг: індивідуальний договір квартири, тобто кожен споживач укладає прямі договори з постачальниками послуг (облік наданих послуг при цьому здійснюють на вході в будинок і на вході у квартиру); колективний договір, при якому мешканці будинку вибирають управителя або керуючу компанію і вже вони за дорученням співвласників укладають договори з виконавцями комунальних послуг; ОСББ укладає угоду від імені всіх мешканців будинку. Існуючі договори про надання комунальних послуг будуть діяти тільки протягом року з дня набуття чинності новим Законом.

Разом із Законом вступить у силу порядок нарахування абонплати за постачання послуг. Абонентська плата – це річні експлуатаційні витрати постачальника комунальної послуги, рівномірно розподілені на кожен місяць. Тобто це гроші, які платяться постачальнику за використання мереж та розподіл по ним ресурсів – води, опалення та іншого. Це стандартна світова практика, яка дозволяє комунальникам планувати свої витрати, незалежно від сезону.

Зараз абонплата вже закладена в загальній платіжці і прив’язана до обсягів споживання. З травня вона буде виділятися в окремий платіж. Тобто тепер платіжка буде приходити з постійною, фіксованою платою та з платою за лічильниками. Абонплата буде стягуватися круглий рік, змінний тариф – тільки в опалювальний сезон. Отже, абонплату доведеться платити незалежно від того, використовуєте ви певну послугу чи ні.

Експерти і політики називають цей Закон ключовим кроком для реформування галузі ЖКГ, однак він викликав неоднозначну оцінку.

На думку експерта із питань енергетики І. Надєїна, нова редакція Закону України «Про житлово-комунальні послуги» – це спроба створення в Україні ринку ЖКП за прикладом європейських країн. За його словами, ЖКП може стати найбільшим ринком послуг в Україні. Таку ж думку висловила і енергетичний експерт М. Яковлєва, яка впевнена, що новий Закон дасть старт розвитку ринку комунальних послуг, який поки слабо розвинений в Україні.

За словами президента асоціації ОСББ «Розвиток самоврядування» С. Драганова, новий Закон України «Про житлово-комунальні послуги» передбачає цілу низку позитивних змін, зокрема, впроваджується відповідальність за ненадані або надані не в повному обсязі в обумовлені строки послуги – раніше відповідав тільки споживач.

Закон України «Про житлово-комунальні послуги» послуги зробить революцію в комунальній галузі, стверджують автори документа. Вони стверджують, що Закон вводить європейську модель надання послуг ЖКГ. Утім, є в ньому і підводні камені.

Новий Закон України «Про житлово-комунальні послуги» прописаний на користь монополістів, що дозволить збирати з населення більше грошей, ніж раніше, переконаний директор аналітико-дослідницького центру «Інститут міста» О. Сергієнко. На його думку, в новій редакції Закону добре прописані процедура, штрафні санкції, порядок установки загальнобудинкових лічильників, але що стосується квартирних лічильників тепла, то це не більше, ніж декларації. У підсумку, при такому підході до справи, квартирні лічильники можна просто викинути, оскільки все одно тарифи будуть нараховувати по загальнобудинкових показниками, наголошує О. Сергієнко.

На думку глави Житлового союзу України О. Скубченка, держава повинна обмежувати доходи монополістів. У багатьох країнах світу прибутковість і рентабельність монополіста обмежується державою. В Україні ж ніяких обмежень немає, говорить експерт.

Одна з «пасток» для жителів багатоповерхівок з нового Закону України «Про житлово-комунальні послуги» – остаточне перекладання на них всіх витрат з утримання будинків. О. Скубченко звертає увагу на такий нюанс: новий Закон остаточно переклав всі витрати з утримання будинків на гаманці самих мешканців. У тому числі і такі рекордні за вартістю, як, наприклад, капітальні ремонти. З урахуванням зношеності житлового фонду в Україні це може стати великою проблемою. Адже терміни експлуатації хрущовок і багатьох панельних будинків добігають кінця. У країні не залишилося держоргану, який би стежив за технічним станом житлового фонду. Тому переконаний співголова Фонду енергетичних стратегій Д. Марунич, головна мета цієї реформи – це зняття відповідальності за утримання будинків.

Так, в Україні більше 220 тис. багатоквартирних будинків, у яких проживає понад 25 млн жителів країни. Лише 8 % багатоквартирного житлового фонду можна вважати новобудовою, 92 % – це забудова до 1991 р. Понад 70 % багатоквартирних будинків експлуатуються вже 50 років і більше. Кожен третій будинок потребує капітального ремонту вже сьогодні.

Відтепер капітальний ремонт будинків – це проблема і обов’язок самих мешканців та частково – право органів місцевого самоврядування брати участь у допомозі мешканцям. У грошовому вираженні – більше 1,5 трлн грн, близько 60 тис. грн на кожного жителя багатоповерхівки, підрахував О. Скубченко.

З нового Закону прибрали пункт, у якому було зазначено, що до першої передачі будинку на баланс ОСББ держава має привести його в порядок. Як немає і рядка про обов’язок проводити капітальні ремонти в переліку обов’язків управителів – поточні ремонти є, а капітального – немає, стверджує голова правління ГО «Центр сприяння реалізації енергоефективних та екологічних проектів» О. Попенко. Оскільки капремонти робляться не так часто, жителі новобудов за 30 років зуміли б зібрати потрібну суму, але для цього потрібні спеціальні банківські програми, депозити, що дозволяють хоча б захистити ці кошти від інфляції, додав О. Скубченко.

Тому експерти вважають, що держава, перш ніж віддавати мешканцям доведений до критичного стану житловий фонд, має спочатку провести реконструкцію будинків.

Адвокат, правозахисник Б. Хмельницький переконаний, що новий Закон планомірно привчатиме громадян до ощадливого використання ресурсів. Тепер, на його думку, потрібно не лише самим утеплювати квартири, міняти вікна і прати серед ночі за диференційованим тарифом, а й мотивувати до відповідальної поведінки сусідів. Разом з тим, зазначає Б. Хмельницький, новий Закон геть не мотивує комунальників проводити модернізацію, міняти гнилі комунікації та ізолювати труби, що «опалюють вулицю», бо неважливо скільки годин тектиме з труби, – все одно за вилиту воду платять споживачі. І хоча, за Законом можна обрати іншого постачальника послуг, якщо цей погано або дорого ремонтує труби, на жаль, поки що не кажуть на кого можна буде змінити «Обленерго» та «Водоканали».

Експерти також зауважують, що вся юридична база для реалізації Закону (підзаконні акти, методики та додаткові правила) мала бути підготовлена, адже, починаючи від 1 травня 2019 р., споживачам дається рік, щоб укласти індивідуальні чи колективні договори з постачальниками послуг. А от договорів досі немає, як саме вони повинні виглядати – поки ніхто не знає. Зразок типового договору повинен бути затверджений окремим підзаконним актом. Відомо лише, що має бути прописано в договорах, каже керівник житлово-комунальних програм Громадської мережі ОПОРА Т. Бойко.

Взагалі, на думку юристів, цей Закон має суто декларативний характер. Щоб такий документ запрацював на повну силу, необхідно прийняти ще ряд нормативно-правових підзаконних актів.

Як зазначає економіст О. Кущ, новий Закон істотно змінив статус комунальників. Керуючі отримали право не тільки обслуговувати багатоповерхівку, а й керувати майном. Тобто по ідеї вони можуть розпродавати нежитлові приміщення – підвали, горища тощо. Це дуже небезпечна новація. Може дійти і до відчуження квартир, говорить О. Кущ.

Слід додати, що, як стверджує експерт сфері ЖКГ Т. Бойко, за ринок послуг з управління багатоквартирними будинками йде найзапекліша боротьба: управителі готові обслуговувати будинки за 4,5–5 грн за м2, тоді як, наприклад, управляюча компанія КМДА ставить 7 грн.

Також експерти переконані, що деякі норми можуть призвести до збільшення сум у платіжках та індивідуальним відключенням споживачів за борги. Фахівці уточнюють, що через цей Закон комуналка подорожчає приблизно на 15 %. Особливо це вплине на вартість води. А ось вартість опалення повинна залишитися на колишньому рівні. Адже вартість залежить від житлоплощі, а не від кількості людей, які на ній проживають.

Експерти також підкреслюють, що новим Законом вводиться абонплата і штрафи, а варіантів заощадити українцям не пропонують. Якщо на електроенергію можна встановити двозонний лічильник або економити за допомогою світлодіодних ламп, то за тепло доводиться платити по повній.

Так, на Заході на батарею ставлять спеціальний прилад-розподільник, який замінює лічильник тепла. Він розраховує різницю в температурі між теплоносієм і повітрям. Якщо ви пішли на роботу, можете закрутити батарею, а прийшовши – відкрутити. Це дозволяє економити кошти. У багатьох країнах температура в квартирах становить приблизно 17 °C.

Із енергоефективністю в нашій країні гірше в сім разів, ніж за кордоном. А Уряд, замість того, щоб вкладати кошти в енергоефективність, витрачає їх на субсидії. За чотири роки на них пішло майже 215 млрд грн. Якщо пустити ці гроші на утеплення будинків, заміну вікон, котлів, то українці платили б за тепло менше. Але на фоні постійно зростаючих тарифів, вони повинні переходити на енергоефективність за свій рахунок. Тому переконані експерти у сфері ЖКГ, варто було б не абонплату вводити і тим самим збільшувати вартість комуналки, а зробити обов’язковими лічильники на тепло. Якби в Законі було прописано повне забезпечення громадян такими лічильниками, українці дійсно стали б економити на комуналці. Але поки необхідність такого нововведення просто згадана в Законі.

Експерти також вважають, що накопичені у галузі проблеми так просто не вирішити. Абонплата повинна покрити частину витрат постачальників тепла на ремонт і обслуговування мереж. Також за ці гроші повинні встановлювати лічильники, оновити труби, які не змінювали з часів побудови більшості будинків. Та якість послуг все одно залишається під питанням і є ризик, що витрати на модернізацію підприємств просто штучно роздують, вважає експерт із питань енергетики В. Землянський.

Абонплату встановлює енергетичний регулятор, тобто Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики і комунальних послуг (НКРЕКП). Сплачувати абонплату доведеться щомісяця, незалежно від того, чи користувались ви послугою (адже ви все одно підключені до мережі). Але, на жаль, експерти кажуть, що прозорих методик розрахунку абонплати немає (наприклад, це довела ситуація із облгазами), тому наразі ситуація не до кінця зрозуміла.

Граничний розмір абонплати визначає Кабмін за спеціальною формулою. У ній враховуються мінімальна зарплата, середня кількість проживаючих в квартирі (2,58 грн), коефіцієнт витрат на комунальні платежі (0,15 грн) і коефіцієнт конкретної послуги (0,009 грн – вивезення сміття, 0,019 грн – гаряча вода, опалення та ін.). Тобто максимальна абонплата за вивезення сміття складе близько 14,5 грн на місяць, а по іншим послуг – 30,7 грн. Зрозуміло, що якщо буде зростати мінімалка, то автоматично «підтягнеться» і абонплата.

Як зазначає експерт з питань комунальних послуг М. Осипчук, досить суперечливим пунктом нового Закону стало повернення пені за несвоєчасну оплату послуг. Так, Законом передбачено, що у разі боргів держави перед споживачем за надані субсидії або пільги пеня не нараховуватиметься. Також санкції не застосовуватимуться у тому випадку, коли роботодавець має борги по зарплаті перед споживачем (повинна бути довідка з місця роботи). Але коли ФОП (фізична особа-підприємець) – це самозайнята особа, вона отримує не зарплату, а прибуток, тому довести, що їй не виплачують грошей, вона не зможе, наголошує М. Осипчук.

Водночас, як каже член наглядової ради Інституту енергетичних досліджень Ю. Корольчук, вступ в силу Закону також означатиме впровадження жорсткіших умов оплати – може з’явиться оплата послуг наперед. Так звана авансова оплата, яку можна порівняти з оплатою послуг мобільного, коли ти спочатку платиш, а потім тобі надають послуги. Логіка в цьому є, але наскільки до цього будуть готові споживач і держава, якій доведеться оплачувати наперед субсидії, – величезне питання. У той же час експерти відзначають, що швидкої зміни якості послуг із 1 травня чекати не варто.

При цьому Ю. Корольчук зазначив, що сам по собі ринок сервісних послуг досить цікавий для іноземних компаній і вони готові сюди заходити. У першу чергу, це стосується тепломереж, водоканалів. Але ключове питання, наскільки норми Закону будуть втілені в життя. Тому з огляду на проблеми, які є в Україні, є ризик, що ця реформа обернеться нездійсненними надіями, занепокоєний він.

Отже, у цілому оцінити новий Закон України «Про житлово-комунальні послуги» можна, як прогресивний і спрямований на вирішення багатьох складнощів, що накопичилися, проте він залишається досить гнучким, що добре і погано одночасно. Тобто з одного боку – впроваджується інститут пені, конкурентного ринку, взаємна відповідальність постачальника та споживача комунальної послуги, конкретизуються деякі договірні відносини, а от з іншого – не встановлюється точна межа відповідальності, контроль за виконанням залишається на плечах простих жителів, не надаються механізми створення того ж конкурентного ринку у вигляді пільг для бізнесу, не вистачає регулювання діяльності постачальників, щоб вони як монополісти не встановлювали для українців занадто високі тарифи тощо. Тому дуже багато наразі залежить від додаткових нормативно-правових документів, які прийме Кабінет Міністрів України (Статтю підготовлено з використанням інформації таких джерел: офіційний веб-портал Верховної Ради України (http://www.rada.gov.ua); сайт Асоціації міст України (https://www.auc.org.ua); сайт Громадянської мережі ОПОРА (http://merporgua.s51.yourdomain.com.ua); сайт «Об’єднання «Самопоміч» (http://lviv.samopomich.ua); газета «Сегодня» (http://ukr.segodnya.ua); сайт Deutsche Welle (https://www.dw.com); сайт «Західної інформаційної корпорації» (https://zik.ua/); сайт «Економічна правда» (https://www.epravda.com.ua/); веб-сайт «Громадське Телебачення» (https://hromadske.ua/); сайт телеканалу «ПРЯМИЙ» (https://prm.ua); сайт интернет-издания «ГОРДОН» (https://gordonua.com/ukr/); сайт медиагруппы «Голос UA» (https://golos.ua); сайт интернет-издания «СТРАНА.ua» (https://strana.ua); сайт информационно-новостного телеканала NEWSONE (https://newsone.ua); сайт Інформаційної агенції «Дивись.info» (https://dyvys.info); сайт ГО «Стоп корупції» (https://stopcor.org)).

 

Т. Миськевич, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

 

Повноваження для нового Президента України

 

Політичні баталії навколо новообраного Президента України, що беруть свій початок з успішно завершеної передвиборної кампанії, продовжують розгортатись із новою силою. В. Зеленський та його команда анонсували курс на повне перезавантаження влади та свою готовність до впровадження рішучих змін в країні. Проте ще після першого туру президентських виборів у ЗМІ з’явилась інформація щодо публікації проекту закону, спрямованого на суттєве обмеження повноважень майбутнього українського голови. Ініціатором цього документа стала парламентська фракція «Об’єднання “Самопоміч”«, представники якої вирішили встановити правові запобіжники від владних зловживань, чітко прописавши механізми, за якими новий Президент буде звітувати перед народом за свої дії.

 «Ми маємо дуже хорошу Конституцію – там прописані повноваження Президента України. Але водночас там немає жодної деталізації, як він має звітувати про використання своїх повноважень. А якщо Президент зійшов із розуму? У нас немає закону, де прописаний процес імпічменту – спокійно, як це є у всіх нормальних демократіях. Тому ми підготували законопроект, де чітко це все прописано. На моє глибоке переконання, він має бути проголосований Парламентом. Ми не обираємо монарха з абсолютним правом керувати та не мати за це ніякої відповідальності», – наголошує лідер «Об’єднання “Самопоміч”«, міський голова Львова А. Садовий.

На думку віце-спікера від «Об’єднання “Самопоміч”« та співавтора проекту закону О. Сироїд, новий законопроект написаний для того, щоб розвивати українську державу та для того, щоб захистити свободу кожного українця від свавілля будь-якої людини, який одного разу може зайняти або займає посаду Президента: «Сьогодні в рамках існуючих законів, які наділяють Президента неконституційними повноваженнями, Президент фактично є арбітром олігархічного консенсусу. Наприклад, є ключовий орган, який формує тарифи та є фактично регулятором у сфері енергетики і комунальних послуг (НКРЕКП), де сходяться інтереси практично всіх українських олігархів. Для чого Президенту бути залежним від цих людей? Нехай це буде відповідальність парламенту та уряду, щоб зберегти в тому числі і його репутацію», – заявляє О. Сироїд.

Відповідно до розробленого законопроекту, Президент буде здійснювати лише ті повноваження, які визначені для нього Конституцією України, тобто:

– Президент не зможе неконституційно призначати склад НКРЕКП і інших регуляторів, очільників СБУ в областях тощо;

– канцелярія Президента буде допоміжним органом і не буде дублювати повноважень уряду;

– Президент не зможе створювати жодних ДУСів чи інших органів управління;

– Прем’єр-міністр за посадою стане секретарем РНБО, щоб не було протистоянь між Президентом і Прем’єром;

– Президент зможе призначати чи звільняти будь-кого у виконавчій владі лише за поданням або за згодою Прем’єр-міністра;

– Президент буде щорічно звітувати перед парламентом за використані ним кошти.

Слід зазначити, що цей перелік не є вичерпним та не дає повного уявлення про те, наскільки формальною стає у підсумку фігура Президента – фактично, повністю нівелюються його вплив на уряд, а також право одноосібно приймати будь-які значущі рішення. Натомість більшість повноважень Президента (навіть закріплені в Конституції України) передаються Прем’єр-міністру та Верховній Раді України.

Незважаючи на те, що проект закону України «Про Президента України» досі не зареєстровано в парламенті, сама поява такого роду документа спровокувала жваву громадську дискусію, оскільки фактично мова йде про перспективу переходу до парламентсько-президентської республіки. До слова, згідно з Основним законом, Україна декларує цей перехід вже понад 5 років. Така форма правління передбачає, що керівників в органи центральної виконавчої влади повинен пропонувати Кабмін на чолі з Прем’єр-міністром, а призначати – Верховна Рада України.

Примітно, що в той самий час екс-президент України П. Порошенко активно використовував достатньо впливові важелі, маючи найбільшу квоту в Кабміні та найчисельнішу фракцію в парламенті, що надавали йому практично необмежені формальні та неформальні повноваження при здійсненні економічної політики та в кадрових призначеннях. Із цього приводу в оглядачів виникає закономірне питання про те, чому бажання обмежити функції голови держави – тим більше в рамках дотримання декларованої букви закону – виявилось настільки актуальним тільки тепер.

В експертних колах розмови з приводу будь-якого регулювання повноважень Президента вважають доцільними лише за умови попереднього внесення змін до розділів Конституції України, що визначають нинішні повноваження, а також до існуючих відповідних законів. Ряд фахівців розглядають оприлюднення документа, як спробу конституційного перевороту з боку сил, що програли на виборах. Зокрема, голова Центру прикладних політичних досліджень «Пента» В. Фесенко зазначає, що проект «Об’єднання “Самопоміч”« варто розглядати, як не зовсім адекватну реакцію сторони, що програла, та як спробу обмежити владу нового Президента. При цьому він зауважує на тому, що Львівська область, з якої і походить «Об’єднання “Самопоміч”», – єдиний регіон у країні, де П. Порошенко обійшов В. Зеленського.

У свою чергу політолог О. Якубін допускає, що законопроект «Про повноваження Президента» – це своєрідний елемент торгів, пов’язаний з гарантіями безпеки для екс-президента, його бизнесу та оточення. Таку думку розділяє і політолог А. Золотарьов, називаючи розробку цього документа проявом інстинкту самозбереження попередньої влади, а також деяких представників української олігархії.

Політолог Р. Бортник вважає дії «Об’єднання “Самопоміч”« помстою, діючою в інтересах сторони, що програла з метою унеможливлення реалізації командою В. Зеленського передвиборних обіцянок. Водночас політолог К. Бондаренко звертає увагу на те, що В. Зеленського було обрано в контексті тих самих повноважень, які були і у П. Порошенка, тому навіть у випадку прийняття Верховною Радою України запропонованого документа обмеження повноважень стосуватимуться вже наступника діючого Президента. Зважаючи на інтенцію екс-президента до повернення, відмітимо, що подібне ослаблення владних позицій В. Зеленського несе із собою ті ж перспективи і для самого П. Порошенка. Утім, експерти обговорюють й інший сценарій розвитку подій, виказуючи опасіння стосовно планів екс-президента завести до парламенту наступного скликання солідну фракцію, що дозволятиме забезпечити у такий спосіб для себе важелі впливу вже у ВРУ парламентсько-президентської України.

Узагалі, проблема відсутності традицій реалізації президентських повноважень та їх непередбачуваність постає перед нашою державою протягом усієї історії її незалежності, оскільки кожне президентство по суті носило суб’єктивний характер та залежало від амбіцій народних обранців. Навіть, коли за потреби підганялась або перекроювалась Конституція України, вносились поправки до українських законів, виходили рішення і укази, на практиці жодному Президенту України так і не вдалося вміститись у прописані рамки.

Важливу частину законопроекту «Про Президента України» складає визначення підстав та процедури для припинення повноважень Президента. Зокрема, деталізовано процеси імпічменту та визначення неспроможності особи виконувати повноваження за станом здоров’я. На відміну від діючого Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 р.
№ 1861-VI, у якому прописуються механізми імпічменту, новий проект закону передбачає спрощення роботи слідчої комісії в рамках процедури імпічменту. Так, до її роботи не будуть залучатися судді Конституційного Суду України, висновки комісії не будуть даватися на ознайомлення ВРУ та депутатам, виключається можливість сторін запрошувати до ВРУ свідків і експертів. Окрім того, якщо сьогодні для старту процедури імпічменту потрібні голоси депутатської більшості (226), то у випадку прийняття законопроекту право на старт належатиме Генеральному прокурору або будь-якій депутатській фракції чи групі, у якій кількість депутатів не менша, ніж у найменшій фракції. Також відсутня стаття щодо наслідків неприйняття ВРУ рішення про імпічмент.

Нещодавно під час брифінгу біля Адміністрації Президента радник В. Зеленського з юридичних питань та адвокат А. Богдан заявив, що команда президента України В. Зеленського готує власний законопроект «Про імпічмент», який обов’язково спочатку опублікує для громадського обговорення. За його словами, наразі документ перебуває на стадії завершення розробки вченими та спеціалістами. Представник Президента у Верховній Раді України Р. Стефанчук назвав проект закону «Про імпічмент» однією з пріоритетних законодавчих ініціатив, що потебує винайдення шляхів процесуальної економії.

Варто нагадати, що жодному з попередніх законопроектів про імпічмент, зареєстрованих у Верховній Раді України в останні роки, Комітет Верховної Ради досі ходу не давав. Основним аргументом Головного науково-експертного управління слугувала, зокрема, теза про те, що у разі необхідності удосконалення законодавства України з питань імпічменту доцільним буде його здійснення шляхом внесення змін до Регламенту Верховної Ради України, а не шляхом прийняття окремого закону, оскільки процедура імпічменту Президента України є виключно парламентською процедурою, що регулюється нині за допомогою існуючих норм Регламенту Верховної Ради України (який має юридичну силу закону).

Дійсно, згідно з Конституцією України процедура імпічменту Президента України – виключна прерогатива парламенту, як єдиного законодавчого органу влади в державі, повноваження якого виписані лише у Конституції України (ст. 85). Відтак, іншим законодавчим актом передбачити будь-які додаткові повноваження для Верховної Ради України в рамках Основного закону не можливо, а тому удосконалення законодавства України з питань імпічменту не вимагає ухвалення для цього спеціального закону. Натомість, уваги потребує необхідність усунення прогалин у чинному законодавстві, які об’єктивно унеможливлюють практичну реалізацію положень Конституції України щодо усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Так, Гл. 30 Регламенту ВРУ, що визначає порядок дострокового припинення повноважень Президента України у зв’язку з неможливістю виконання ним своїх повноважень за станом здоров’я, а також у разі усунення Президента України з поста в порядку імпічменту містить посилання на Закон України, що регулює діяльність спеціального парламентського органу, який розслідує імпічмент «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України». Проте даний Закон втратив чинність ще 10 вересня 2009 року[2], а отже, залишаються неврегульованими окремі питання щодо обрання спеціального прокурора та спеціальних слідчих, не визначений правовий статус спеціального прокурора, спеціальних слідчих, а також голови, заступника голови, секретаря та членів спеціальної тимчасової слідчої комісії, гарантій діяльності членів комісії, фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності комісії тощо.

  Між тим, чи не в самий день інавгурації В. Зеленського на сайті офіційного інтернет-представництва Президента України почала спостерігатись нечувана громадська активність: за перші три дні роботи нового Президента назбиралось близько 130 нових електронних петицій, серед яких мають місце й ті, що стосуються відставки новообраного глави держави. Чимало голосів на цей момент набрала петиція під назвою «За відставку Володимира Зеленського», розміщена 22 травня. Станом на 24 травня за неї проголосували понад 50 000 людей, що вже перевищило необхідну кількість голосів (гарант конституції повинен розглянути ті з них, які наберуть 25 тис. голосів). У той же день з’явилась іще одна подібна петиція, що складалась із одного речення: «Терміново прийняти закон про імпічмент!!!!!!!» – станом на 25 травня вона набрала майже 12 000 голосів. Двома днями раніше було розміщено петицію з вимогою зобов’язати ВРУ невідкладно прийняти Закон України «Про імпічмент президента»: «Для забезпечення виконання Конституції України (розділ V, ст. 108 та ст. 111), про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, зобов’язати Верховну Раду України невідкладно прийняти Закон України “Про усунення з поста Президента в порядку імпічменту”«, – йдеться в тексті петиції. Станом на 25 травня петицію підписали майже 7 тис. українців. У свою чергу, прибічники В. Зеленського також організували збір голосів за «Народну підтримку Президенту України В. Зеленському та скасування петиції про його імпічмент». Дана петиція оприлюднена 25 травня і, зважаючи на продемонстровану на виборах величезну підтримку громадянами В. Зеленського, збір необхідної кількості підписів передбачувано займе небагато часу.

У підсумку хотілося б зазначити, що насправді в тій патовій ситуації, у якій Україна перебуває останні п’ять років, маніпулятивне зосередження уваги громадськості та політичних сил на проблемі усунення новообраного Президента, котрий має величезний кредит довіри – тим більше, за відсутності вагомих на те підстав – вочевидь не стоїть настільки гостро, як безліч дійсно болючих для нашої країни питань, зволікання з вирішенням яких тільки поглиблює існуючу соціально-економічну кризу (Статтю підготовлено з використанням інформації таких джерел: офіційний сайт «Об’єднання “Самопоміч”« (https://samopomich.ua/wp-content/uploads/2019/04/project_president_law.pdf); сайт мультимедійної іномовлення України «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2706915-peticijna-lihomanka-cogo-hocut-ukrainci-vid-prezidenta-zelenskogo.html); «Фейсньюз» (https://www.facenews.ua/articles/2019/327821/); сайт Верховної Ради України (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1861-17); офіційний веб-портал Верховної Ради України (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc2_5_1_J?num_s=2&num=&date1=&date2=&name_zp=%B3%EC%EF%B3%F7%EC%E5%ED%F2&out_type=&id=&page=2&zp_cnt=20); медіа-платформа «Obozrevatel» (https://www.obozrevatel.com/my/politics/54768-chi-spravdi-nam-potriben-zakon-pro-impichment-prezidenta.htm); головний правовий портал України «LIGA:ZAKON» (http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/GF6ZU00A.html)).

 

 

УКРАЇНА У ФОКУСІ ІНОЗЕМНИХ ЗМІ (1–15 травня 2019)

Підготовка і виконання проекту:

А. Берегельський, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

Т. Полтавець, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

 

Моніторинг інформаційного поля за темою «Україна у фокусі іноземних ЗМІ» за період з 1 по 15 травня 2019 р. дозволив виявити та проаналізувати 303 повідомлення, які висвітлюють проблеми України. Загалом подано інформацію з 40 сайтів іноземних ЗМІ, зокрема з 30 інтернет ресурсів західних ЗМІ та з 10 російських. Загальна кількість відібраних для аналізу матеріалів за даний період складає 225 повідомлень, опублікованих російськими ЗМІ та 78 – західними ЗМІ, що у відсотковому відношенні становить 74,3% та 25,7% відповідно.

 

Діаграма 1. Співвідношення публікацій за країнами

 

Аналіз інформаційного поля продемонстрував, що у досліджуваний період, збільшилася кількість повідомлень, які стосувалися проблемних питань взаємовідносин України з Росією. Російсько-українські відносини здебільшого обговорювались у російському інформаційному просторі. Аналізовані повідомлення, у даній тематиці є інформативними і констатують лише факти: емоційно безбарвні з нейтральною тональністю. Стосунки України зі Сполученими Штатами Америки подавали російські мас-медіа як нейтральну інформацію з мінімальними висновками; у повідомленнях західних ЗМІ прослідковується маніпулятивність. Газотранспортні проблеми та транзит газу до Європи через Україну, описували західні медіа; повідомлення, що стосувалися даного питання, здебільшого є інформативними чи роз'яснюючими і не містять чіткої вираженої позиції, тому контекст повідомлень є балансним.

Проблеми виборів в Україні залишаються актуальними та обговорюваними у просторі іноземних ЗМІ. Більшість повідомлень про вибори 2019 р. відібрано з російських інформаційних сайтів: публікаціям даної тематики, характерна інформативність з нейтральною або з негативною тональністю. Законодавчі ініціативи в Україні також подають російські ЗМІ.

Публікації ідеологічного спрямування виявлено на російських інформаційних сайтах. Моніторинг текстів показав, що інформація подана російськими мас-медіа є нейтральною без узагальнюючих висновків, фактично у фоновому режимі.

Суспільно-правову ситуацію в Україні фактично в рівних пропорціях описують як російські, так і західні ЗМІ, зокрема найбільш популярними темами були корупція та правосуддя.

Проблеми російсько-українського протистояння залишаються актуальними і часто обговорюваними в аналізованих іноЗМІ. Війна на Сході, самопрголошені республіки, військовополонені, українська армія та озброєння – ці проблеми, здебільшого, описують російські мас-медіа. Російсько-український конфлікт, західні ЗМІ описують в осноному в аналітичних статтях і надають негативні висновки. Зарубіжні ЗМІ, у даний досліджуваний період, питанням врегулювання російсько-українського конфлікту не надавали особливої уваги, тому показники згадуваності є дуже низькими.

На діаграмі 10 можна побачити найбільш згадувані тематичні теги в російських та західних ЗМІ.

 

Проаналізовані публікації мають різний контекст (значення): передусім можна констатувати абсолютне переважання нейтрально забарвлених повідомлень, що містять, передусім, констатацію фактів чи виклад думок, та повідомлень негативної тональності. Публікації без чіткої позиції з вираженням сумнівів, тобто які мають як позитивну так і негативну інформацію, у оглядовому періоді, виявлено суттєво, а позитивного значення мінімум. Детальніше картину контексту повідомлень можна побачити на діаграмах

 

 

 

Діаграма. Контекст повідомлень

 

Повідомлення в інфопросторі іноземних ЗМІ про Україну мають перш за все інформативну тональність. Критика та аналіз, у досліджуваний період, використовувалися іноземними ЗМІ фактично в рівних пропорціях. Трохи менше у публікаціях зустрічається звинувачень та прогнозів. Компліментарних повідомлень за даний період виявлено мінімум.

Діаграма 5. Інтенції (мета публікацій)

 

Аналіз згадуваних соціальних інститутів, як і в попередній період, показує, що соціальним інститутом з найвищою інформаційною присутністю у зарубіжному інформаційному просторі залишається президент України.

 

 

Діаграма 6. Інтенція (мета) повідомлень за соціальними інститутами

 

 

Діаграма 7. Персоналії

 

Найбільш обговорювані іноземними ЗМІ проблеми, у повному обсязі розкривають тематичні теги, на діаграмах 8 та 9 показано піки їх згадувань. Таким чином, можна побачити, що тема Україна – Росія має піки згадуваності у російських ЗМІ, а транзит газу – у західних.

 

Діаграма 8. Найбільш згадувані тематичні теги в російських та західних ЗМІ

 

 

Діаграма 9. Масштабовані показники тегів, що не мають високих значень

 

Діаграма 10. Найбільш згадувані тематичні теги в російських та західних ЗМІ

 

Україна у фокусі іноЗМІ: висновки

 

Отже, моніторинг інформаційного поля за темою «Україна у фокусі іноземних ЗМІ» за період з 1 по 15 травня 2019 р. показує, що відібрані повідомлення в більшості є інформативними та мають нейтральну тональність. Найбільш згадуваними в цей період були інформаційні повідомлення, що стосувалися питань взаємовідносин України з іншими державами, зокрема з Росією та США, Європейським Союзом; виборів президента 2019; ідеалогічних питань, зокрема, релігії, політики та мови. Російсько-українські відносини здебільшого обговорювались у російському інформаційному просторі. Як показує дослідження, аналізовані повідомлення мають нейтральну тоналіність і є емоційно безбарвними. Публікації, що стосувалися газотранспортної системи та транзиту газу описували та поясювали західні медіа. Російсько-український конфлікт залишається часто обговорюваним у російському інфопрсторі, однак шляхи урегулювання конфлікту, у досліджуваний період, фактично не розглядалися.


ЩОДЕННИК БЛОГЕРА [3]

 

 

Блог на сайті «Цензор.НЕТ»

Про автора: Сергій Пархоменко, директор Центру зовнішньополітичних досліджень ОПАД

 

Європарламент: «friends and foes» для України та українського Криму

23-25 травня держави-члени Європейського Союзу обирають своїх представників до Європейського парламенту. В зв’язку з цим Міжнародний рух за деокупацію Криму і солідарність з кримськотатарським народом #LIBERATECRIMEA проводить кампанію «Європарламент/ Кандидати, скажіть: чий Крим?» у країнах ЄС. Тож Антипутінський інформаційний фронт, Центр зовнішньополітичних досліджень ОПАД імені Олександра Никонорова, що входить до #LIBERATECRIMEA, спільно з Кримськотатарським ресурсним центром, провели аналіз, хто є ворогами України й Криму, а хто – друзями Путіна під час поточних виборів до Європейського Парламенту.

Попередньо активісти руху в ряді країн ЄС направили запити до політичних партій, що беруть участь у виборах, пропонуючи дати відповіді на наступні питання:

Чи буде партія підтримувати деокупацію Криму?

Чи підтримуватиме відновлення територіальної цілісності України?

Чи підтримуватиме продовження санкцій проти Російської Федерації?

Яка позиція партії щодо захисту прав людини в Криму?

Яка позиція партії щодо захисту колективних прав кримськотатарського народу?

В результаті аналізу та комунікації з політичними партіями можна говорити про наступне:

Українське питання в розрізі виборів піднімалося різними політиками, але воно не стало провідним. Тим не менш, під час виборчого процесу час від часу виникали скандали, причиною яких якраз і став вплив Росії на ряд європейських політиків. Один зі скандалів зокрема виник довкола Криму: «Europe Elects» (Європа обирає), ресурс, що висвітлює процес виборів до Європарламенту, на одному із зображень позначив тимчасово окупований український півострів як частину Росії.

Відзначимо, що найбільш чітко на проросійських позиціях в країнах ЄС стоять євроскептичні, праві партії, а також ряд лівих партій, зокрема – комуністичні політичні сили.

Враховуючи ситуацію з еміграцію в країни ЄС з країн «третього світу», економічні негаразди в ряді країн євроспільноти, ріст євро скептицизму, сепаратизму, зокрема – в Іспанії, «брекзіт» у Великобританії, представництво таких партій в майбутньому складі Європарламенту цілком може зрости. Не забуваймо також і про те, що Кремль стоїть за фінансуванням ряду партій, які сповідують євро скептицизм і крайній націоналізм.

Друзі

Найбільш прихильними до України є представники європейських ліберальних партій та «зелені», трохи менше – представники політсил, що входять до Європейської народної партії (EPP).

Зокрема, Вільна демократична партія Німеччини (ВДП) та депутати від цієї політсили в Бундестазі запропонували свій план інтенсифікації Мінського процесу, який полягає у введенні на Донбасі тимчасової міжнародної адміністрації в поєднанні з миротворчою місією (миротворці мають розташуватися вздовж українсько-російського кордону) та європейською поліцейською, яка буде діяти у зв’язці з українськими правоохоронцями.

Не можна не відзначити й депутата Європарламенту від Альянсу 90/Партія Зелених Ребекку Хармс – вона є послідовним союзником України та прихильником санаційного тиску на Росію.

Серед претендентів на потрапляння в новий склад Європарламенту також бельгійські політики – нинішній лідер парламентської групи «Альянс лібералів та демократів за Європу» Гі Верхофстадт та член неформальної групи «друзів України» у Європарламенті Марк Демесмекер.

Гі Верхофстадт на днях відзначив про загрозу, яка іде від Росії та союзників Путіна в країнах ЄС – Марін Ле Пен (Національний фронт, Франція), Маттео Сальвіні (Рух п’яти зірок, Італія), Найджела Фараджа (Партія брекзіту, Великобританія).

Керівник Асоціації українців в Ірландії Микола Круцик відзначає, що найбільш лояльною до України в цій державі є Лейбористська партія, кандидатами від якої виступають зокрема Алекс Вайт, Шейла Нунан, Домінік Ханніган. До речі, секретарем партії є українка, директор Асоціації українців в Ірландії Юлія Гуман, але вона до Європарламенту не балотується.

В Португалії, за словами керівника Спілки українців у цій країні Павла Садохи, головним другом і лобістом України в піренейській державі є Нуно Мело від Народної партії (Partido Popular), який балотується повторно.

В Австрії Клаудіа Гамон, що очолює список парламентської партії NEOS (Das Neue Österreich und Liberales Forum – «Нова Австрія і Ліберальний форум») на виборах до Європарламенту, також публічно виступила з проукраїнської позиції, відреагувавши на звернення руху #LIBERATECRIMEA.

«NEOS вимагає негайного припинення насильства на сході України та припинення незаконної окупації Криму, що є грубим порушенням міжнародного права. На наше переконання, ні принципи міжнародного права, ні права людини не підлягають обговоренню. Саме тому ми чітко підтримуємо санкції ЄС проти Росії», – цитує європолітика Укрінформ.

Традиційно прихильно до України й деокупації Криму ставляться й політики країн Балтії. Так, за словами керівника Товариства підтримки України в Латвії Тетяни Лазди, тамтешні партії чи не найбільш оперативно відреагували на звернення від #LIBERATECRIMEA. На розіслані листи з проханням озвучити свою позицію з питань щодо України та Криму станом на цей момент позитивну відповідь з усіх питань такі партії як Нова консервативна партія, Національне об’єднання та KPV.LV (Кому належить Латвія).

В Польщі за списками партії «Весна» балотуються дві етнічні українки – Лілія Твардош та Оксана Литвиненко, яких можна віднести до друзів України та потенційних лобістів наших інтересів. Литвиненко, зокрема, неодноразово відзначалася публічною підтримкою України, українських об’єднань в Польщі, виступала на захист українських політв’язнів, зокрема – кримчанина Олега Сенцова.

«Списки Путіна»

Попри те, що з відверто проросійською риторикою поки що виступало небагато кандидатів, що балотуються в Європейський парламент, тим не менш, до «зони ризику» входить чимало політиків та політичних сил, яких було помічено в контактах з Кремлем.

Партію брекзіту, Рух п’яти зірок та Національний фронт ми вже згадували. В цьому ж контексті також варто відзначитиПартію Свободи в Нідерландах, Лігу Півночі (Італія), Комуністичну партію Чехії і Моравії, Комуністичну партію та Лівий блок у Португалії, Австрійську партію Свободи, партію «Золотий світанок» в Греції та Компартію цієї країни тощо.

Проросійськими кандидатами до Європарламенту від Іспанії є Мартін Саенс де Інестрійас від умовно правого об'єднання ADÑ (Націонал-демократична партія), а також Марія Еухеніа Родрігес Палоп від лівого об'єднання Unidas Podemos.

«Перші, АDÑ, навіть проводили проросійську маніфестацію під посольством України в Мадриді», – зазначає Іван Вовк, очільник Української патріотичної Асоціації «Воля» в Іспанії.

Потенційно небезпечні для України кандидати можуть бути обрані навіть від традиційних друзів нашої держави – Естонії та Латвії. Так, попри те, що Латвія є однією з тих країн, що послідовно підтримують Україну в її боротьбі з російським агресором і єдиною країною ЄС, що визнала депортацію кримських татар геноцидом, в Європарламенті може бути знову представлений Латвійський союз росіян, в поки що чинному складі парламенту цю силу представляв Мірославс Мітрофановс.

А естонська консервативна партія EKRE вже проводила консультації з очільницею французького Національного фронту Марін Ле Пен стосовно ймовірного входження партії до правої платформи в наступному складі Європарламенту.

Потенційно найбільшу небезпеку можуть становити депутати від… Німеччини. Саме ця країна має найбільше представництво в ЄП. Більшість представників Німеччини націлені на запуск стратегічно важливого для РФ газогону «Північний потік-2». Навіть представники в цілому дружньої до України ХДС/ХСС не готові змагатися за деокупацію Криму та підтримувати курс нашої держави у ЄС і НАТО. Так, депутат поточного складу Європарламенту Ельмар Брок після початку агресії РФ проти України заявляв, що «Крим уже не повернути» і пропонував Україні обрати нейтральний статус. Соціал-демократична партія – друга за популярністю у ФРН – має досить помірковані позиції щодо РФ, підтримує будівництво Північного потоку-2 і пом’якшення санкцій проти агресора. Саме «в нетрях» цієї політсили народився так званий «план Штайнмайєра», який полягає в проведенні виборів на Донбасі до введення миротворчої місії ООН на неконтрольованій Києвом ділянці кордоном між Україною та Росією. Але головна небезпека – ультраправа «Альтернатива для Німеччини». Саме підтримка цієї партії суттєво зросла порівняно з виборами 2014 року. Представники «Альтернативи» також їздили до окупованого Криму, прізвище одного з них (Удо Геммельгарн) вже фігурувало в ЗМІ в розрізі цих незаконних поїздок. Також варто згадати ще одну праву партію – «Блакитну партію Німеччини». Наприклад, депутат від неї Маркус Претцель їздив у окупований Крим. А ще ж є Націонал-демократична партія Німеччини, ще одна євроскептична крайньо націоналістична й недружня Україні політсила.

Варто сказати і про країни-сусіди України. І якщо від Румунії варто чекати більш-менш солідарної з Україною позиції, то зі Словаччиною, Угорщиною, Польщею все не так однозначно.

Цілком імовірно, що з антиукраїнською риторикою будуть виступати не тільки кандидати від ультра-правої угорської партії Йоббік, але й від правлячої нині Фідеш, яка ще й посварилася з Європейською народною партією, куди досі входила. Депутати від неї, радше за все, будуть в новому Європарламенті творити одну групу з європейськими націоналістами.

В Словаччині також є чимало політиків – ворогів України й Криму. Зокрема, після тогорічного візиту на окупований півострів в цю когорту потрапили Петер Марчек, Мартіна Шимковічова, а також спікер парламенту від Словацької національної партії Андрей Данко, який хоч і не їздив у Крим, але публічно захищав місцевих проросійських депутатів і активно розвиває контакти з однією з організаторів незаконної анексії Криму та агресії на Донбасі Валентиною Матвієнко – спікером Ради Федерації РФ.

Також потенційну загрозу для нас становлять кандидати від таких сил як «Котлеба – Народна партія наша Словаччина», Комуністична партія тощо.

Щодо Польщі, то тут з проросійських позицій мало хто наважується виступати. Ключові партії, як от «Громадянська платформа» та «Право і справедливість» підтримують санкції проти РФ, звільнення Криму, курс України в ЄС і НАТО. Хоча при цьому польські політики, особливо – від правих сил, останні роки глибоко зайшли в «антибандерівську риторику», створюючи Україні проблеми через різне трактування історії взаємостосунків поляків та українців.

Втім, є все таки одна відверто українофобська сила, що іде до Європарламенту. Це – Конфедерація КОРВІН Браун Лірой націоналісти.

Її очолює Януш Корвін-Мікке, донедавна депутат Європарламенту, який їздив у окупований Крим. Серед кандидатів від партії також є екс-громадянка України з ОРДЛО Лілія Мошечкова, яку підозрюють в симпатіях до ДНР-ЛНР, і яку підловили на співпраці з проросійськими медіа та поїздками в окупований Крим. Також цей список доповнює ще один виходець з України Володимир Осадчий – він також відомий антиукраїнськими діями та співпрацею з російськими структурами.

Звичайно, далеко не очевидно, що репрезентанти даних політсил, якщо потраплять до Європарламенту, автоматично будуть просувати проросійський порядок денний. Тому, за словами керівника Кримськотатарського ресурсного центра Ескендера Барієва, активісти міжнародного руху #LIBERATECRIMEA і після виборів будуть вести комунікацію з майбутнім складом Європарламенту стосовно питань підтримки України та деокупації Криму. Також, за словами Барієва, активісти будуть реагувати на всі антиукраїнські висловлювання і дії.

Напередодні виборів у Європарламент деякі найбільш токсичні політики вже отримали через свої сторінки в соціальних мережах символічні «чорні мітки» (https://censor.net.ua/blogs/3128686/vroparlament_friends_and_foes_dlya_ukrani_ta_ukranskogo_krimu). – 2019. – 24.05).

 

***

Блог на сайті «Lb.ua»

Про автора: Світлана Топалова, политолог, кандидат политических наук

Акредитація освітніх програм: надбудова над порожнечею

Міністерство освіти і науки України запропонувало для громадського обговорення проект Положення про акредитацію освітніх програм, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти, розроблений Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО). У коментарях МОН зазначається, що це Положення розроблене відповідно до Закону України «Про вищу освіту» 2014 року, в якому було закладено абсолютно іншу філософію оцінювання та забезпечення якості вищої освіти. Відповідно, проект документа закріплює перехід від акредитації як інструмента державного регулювання до акредитації як інструмента зовнішнього забезпечення якості освіти.

Пункт 4 загальної частини Положення визначає мету акредитації як «об’єктивне оцінювання та покращення якості освітньої програми, підвищення довіри до вищої освіти в Україні, сприяння інтеграції українських закладів вищої освіти до Європейського простору вищої освіти». Оцінка поліпшення і розвитку освітньої програми та університету має здійснюватись за 9 групами критеріїв. Тож аналіз змісту цих критеріїв та реальних можливостей їх застосування за наявної нормативної бази дасть змогу обґрунтовано прогнозувати міру їх ефективності, відповідно й міру досягнення поставлених завдань.

Базовий критерій оцінювання якості програми: реальний чи формальний?

У Положенні зазначається, що критерії, які є засобом оцінювання якості освітньої програми, застосовуються з урахуванням Стандартів і рекомендацій із забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти. Таке формулювання вже вказує на наближення до ключової мети – інтеграції до Європейського простору вищої освіти. Залишається з’ясувати, наскільки їх можна реально застосовувати. Дві перші групи критеріїв закладають основу для змістовного наповнення освітніх програм відповідно до визначеної мети. Однак ми зосередимо увагу на аналізі змісту та реальних можливостей застосування за чинної нормативної бази критерію 1.1: «Освітня програма має чітко сформульовані цілі, які відповідають місії та стратегії закладу вищої освіти». Ключові слова – місія та стратегія закладу, яким відповідають цілі освітньої програми. Це, дійсно, базовий критерій, відсутність якого зводить нанівець не лише процес оцінювання якості освітньої програми, а й сам освітній процес. Отже, місія та стратегія мають бути десь і якимось чином визначені.

Пошук визначення зумовлює необхідність звернутися до Закону України «Про освіту» та Закону України «Про вищу освіту», статутів та стратегій розвитку університетів. Оскільки університет – важливий соціальний інститут, а питання його місії та розвитку для європейських країн уже давно стало державно стратегічним, вочевидь, місія має бути визначена у законі. З огляду на впроваджувану автономію ВНЗ, вона може бути деталізована у статутах. Цілком логічним виглядає припущення, що стратегія також неодмінно має бути пов’язана із місією, обирати ту модель і ключові напрямки розвитку університету, які дають можливість ефективно реалізувати визначену місію.

Чинний Закон України «Про вищу освіту» визначає акредитацію освітньої програми як оцінювання на предмет відповідності 1) стандарту вищої освіти, 2) спроможності виконати вимоги стандарту та досягти заявлених у програмі результатів навчання, 3) досягнення заявлених у програмі результатів навчання. Як бачимо, про місію і стратегію не йдеться. У законі не визначений термін «місія закладу вищої освіти». Відповідно, відсутня і стаття, яка б визначала його місію в сучасному українському суспільстві та роль у реалізації державних стратегій. Зміни і доповнення, які вносилися в закон, не ліквідували цю «білу пляму». Визначена у базовому Законі України «Про освіту» мета освіти також не відображена у чинному Законі України «Про вищу освіту», а це відображення має відбутись саме у вигляді визначеної місії закладу вищої освіти в сучасних умовах.

Другим джерелом інформації є статути та інші нормативні документи університетів. Для з’ясування наявності в них визначеної університетами місії було відібрано статути 8 українських університетів зі статусом Національного, а також, переглянуто нормативні розділи на їхніх сайтах. Лише Національний університетет «Києво-Могилянська академія» визначає свою місію як класичного університету, «що створює, зберігає та поширює знання у природничій, суспільній, гуманітарній і технічній наукових сферах». Також зазначається, що Могилянка формує високоосвічену, національно свідому, чесну, небайдужу, творчу особистість, здатну незалежно мислити і відповідально діяти згідно з принципами добра та справедливості, для розвитку відкритого і демократичного суспільства.

Такі загальні формулювання навряд чи дають можливості провести чіткі паралелі між цілями освітньої програми та складовими місії. У Стратегії НаУКМА на 2015-2025 роки зазначається, що реалізуючи її, університет забезпечить високу якість освітнього процесу для надання студентам знань, умінь та навичок на рівні найкращих світових стандартів у відповідності до потреб суспільства та ринку. Однак Розділ 2 «Освіта» не стосується змістовного наповнення освітніх і навчальних програм. Про це згадується лише у п. 2.4, який передбачає покласти в основу навчальних програм інноваційні авторські курси. Тому встановлення відповідності між цілями освітньої програми та Стратегією також виглядає вкрай проблематичним.

Аналіз змісту статутів та стратегій розвитку інших університетів, з переліку обраних, показав відсутність визначеної в них місії. Здебільшого маємо загальні формулювання мети і цілей на зразок «підготовки висококваліфікованих та конкурентоспроможних на національному й міжнародному ринках праці фахівців для галузей освіти, бізнесу та ін., утвердження національних, культурних і загальнолюдських цінностей». Далі дається перелік завдань із 16 – 20 пунктів у такому ж стилі: «утвердження в учасників освітнього процесу моральних цінностей, соціальної активності, громадянської позиції та відповідальності, здорового способу життя, вміння вільно мислити…», без визначення засобів їх реалізації через освітню діяльність, лише із зауваженнями, що вона «відповідає сучасним світовим стандартам якості».

Отже аналіз змісту базових нормативних документів показав відсутність можливості для реального застосування критерію 1.1. За таких умов воно може бути лише суто суб’єктивним, а відповідність йому можуть встановлювати представники НАЗЯВО на власний розсуд. Таким чином, це Положення загострює необхідність визначення місії українського закладу вищої освіти.

Обговорення змін до Закону України «Про вищу освіту» стало фактично перманентним, але мало результативним процесом. МОН України виносило на громадське обговорення Проект Закону України «Про внесення змін та доповнень до ЗУ «Про вищу освіту» та надало Звіт про результати громадського обговорення. Аналіз змісту Звіту показав, що проблема визначення місії українського університету взагалі не піднімається. Представники громадськості, експертного середовища не запропонували ані визначити сам термін «місія закладу вищої освіти», ані внести у закон доповнення, яке б визначало цю місію та її головні складові.

Згідно статті 3 Закону «Державну політику у сфері вищої освіти визначає Верховна Рада України». Виникає запитання: Чи має відношення визначення місії закладу вищої освіти до державної політики у сфері вищої освіти? Вочевидь, так. Адже вища освіта – ключовий соціальний інститут, від якого чи не найбільшою мірою залежить реалізація усіх державних стратегій, чи то у сфері інноваційного розвитку, чи то у вирішенні проблеми демократичної трансформації українського суспільства. Тому визначення місії у законі виглядає необхідним.

У цій статті також визначаються принципи, на яких ґрунтується державна політика у сфері вищої освіти. Принципи 1, 4, 6, 7, 9 безпосередньо стосуються місії і тих якостей та компетенцій випускника, які необхідні на сучасному етапі. Однак серед внесених до розгляду поправок про визначення місії також не йдеться.

Пропонується лише внести 10-й принцип: «Гуманізації, гуманітаризації та демократизації освітньої діяльності, що передбачають гарантування закладом вищої освіти створення належних умов для здобуття повноцінної соціогуманітарної освіти». З огляду на те, що гуманітарна освіта у заклкдах вищої освіти сьогодні знищена, пропозиція виглядає доцільною, але не достатньою, бо створення належних умов покладається лише на освітні заклади, а сама «належність» може оцінюватись ним суб’єктивно. В той же час, соціогуманітарна освіта – це ключовий засіб формування не лише громадянської компетентності, а й низки фахових компетентностей, пов’язаних із вміннями мислити, аналізувати, бачити шляхи вирішення проблем. Цей процес відбувається протягом усього життя, що відповідає принципам 1, 4. Тож формування компетентностей елітарного рівня має бути однією із головних складових місії ЗВО. Тоді закріплення відповідного положення у статті закону стане свідченням визначення державної політики у сфері вищої освіти, залучить навчальні заклади до реалізації стратегії побудови демократичного суспільства.

Отже, аналіз нормативної бази показав відсутність визначення місії закладів вищої освіти як на державному рівні, так і на рівні університетів. Навіть у випадку незначних виключень, сформульовані у нормативних документах університетів місія чи мета не дають можливості встановити відповідність між наявними загально-абстрактними формулюваннями та змістом освітніх програм.

 Місія університету: європейські орієнтири

Курс на входження до європейського освітнього простору беззаперечно передбачає в якості ключового орієнтиру місію європейського університету. Проблеми, які стоять перед сучасним українським суспільством, також вже вирішувались на різних етапах розвитку європейських країн за участю університетів. Сучасні глобальні та регіональні трансформації, перехід до нової парадигми економічного розвитку, орієнтація на модель сталого розвитку призводять до постійного переосмислення ролі університетів і пошуку нових шляхів їх включення у вирішення проблем сучасності. Тому напрацювання європейських мислителів та університетської спільноти у цій галузі мають бути головним підґрунтям для визначення місії українського університету.

Відомий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет назвав свою роботу «Місія університету». Це поняття стало загальновживаним у західному університетському середовищі, отримало нормативне визначення. Для розуміння того, якою бачать роль університетів найбільш відомі дослідники та університетські співтовариства, виділимо ключові положення наукових робіт і угод між університетами, які відображають бачення місії університетів.

Оскільки сучасне розуміння ролі університетів значною мірою базується на висновках, які сформулював Хосе Ортега-і-Гассет у згаданій роботі, з них і почнемо.

• Університет – центр фундаментальної науки і гуманітарного знання, центр культури. Головна ідея – єдність у багатоманітності. Фундаментальні науки поєднують галузеві і прикладні. Університетські програми – єдине дерево, фундаментальні науки – його коріння. Особливу роль відіграє філософія.

• Університет дає сучасну наукову цілісну картину світу.

• Вчений, дослідник, фахівець, підготовлений в умовах замкнутості дисциплін лише на фахових, не здатний бачити багатоманітність шляхів вирішення проблеми, бо вони часто перебувають у полі інших наук.

• Університет – центр виховання інтелектуальної еліти. Ключова ідея – елітаризація суб’єкта освіти.

• Місія університету: виховувати «аристократію талантів»; зробити кожного «внутрішнім європейцем; залучити кожного до повноти культури своєї епохи; поставити людину на рівень свого часу і навчити орієнтуватися у ньому.

В руслі такого розуміння ролі і місії університетів викладені й ідеї інших відомих науковців:

• В університеті повинні навчати універсальним знанням. Університети репродукують процес селекції еліт (Джон Генрі Ньюмен. Ідея університету)

• Роль університету – культивування самосвідомості епохи і формування людини. Місія університету триєдина: дослідження, передача знань і формування культури. (Карл Ясперс. Ідея університету).

• Університет повинен сприяти «народженню лідерів думки», здатних керувати масами і вселяти в маси духовні цінності. Місія університетів – реалізувати єдність інтелектуальної, соціальної та освітньої функцій. Підготовка фахівців нерозривно пов’язана із збереженням, розвитком і передачею культури. (Габріель Тард. Громадська думка і натовп).

• Місія університету полягає у забезпеченні єдності інтелектуальної, соціальної та освітньої функцій. Вона реалізується через формування інтелектуальних здібностей та розуміння фундаментальних цінностей цивілізацій і людства. (Люсьєн Мішед. Університети Європи).

• Університети виробляють не тільки приватне благо у вигляді капіталізованого знання, а ще й суспільне благо – створення і поширення культури. Вони виробляють неформальні інститути, системи цінностей і поведінкових установок, які через певний проміжок часу перетворюються у формалізовані інститути в системі економіки, політики та ін. (Олександр Аузан. Місія університету: погляд економіста).

Сучасні науковці значну увагу приділяють обґрунтуванню «третьої місії», «соціальної функції» університету. Вона трактується як соціальна залученість, служіння суспільству. Тому місія університету суттєво розширюється, включає реалізацію соціально значимих цілей – виховання культури громадянськості і громадянської позиції, формування навичок відповідальної поведінки в суспільстві і досвіду соціального партнерства. Закладаючи цю складову місії, держава реалізує стратегію зміцнення соціальної стабільності, а університет стає активним учасником відповідних процесів.

Головна ідея концепції Civic Engagement, що належить до найбільш впливових у справі визначення місії сучасного університету у європейських країнах та у США, полягає в тому, що університети відіграють ключову роль у поширенні демократії та становленні/зміцненні демократичного суспільства через впровадження академічних знань та їх актуалізацію в реальних життєвих умовах. Таким чином, соціальна залученість університетів на місцевому, регіональному та національному рівнях стає їх реальним внеском у становлення демократії. Чи актуальна ця ідея та відповідна складова місії університету для сучасного українського суспільства?

Під час святкування 900-ліття Болонського університету 430 університетів підписали спільний документ із назвою «Велика Хартія Університетів» (Маgnа Сhаrtа Unиvеrsitatum), у якому визначили роль вищої освіти та університетів на сучасному етапі розвитку європейського співтовариства. Факт підписання Хартії у присутності представників влади і громадських інститутів, економічної еліти і духовенства засвідчили наявність спільного бачення напрямку перетворень всього Європейського Союзу і ролі університетів у цьому процесі.

У Преамбулі зазначається, що «народи і держави мають, як ніколи раніше, усвідомити роль, яку університети будуть покликані зіграти у суспільстві, що змінюється». Четвертий із основоположних принципів сформульований так: «Університет є хоронителем традицій європейського гуманізму. У здійсненні свого покликання він постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні і політичні кордони і затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур».

Незважаючи на наміри щодо входження до європейського освітнього простору та ґрунтовні напрацювання європейської наукової спільноти у питаннях визначення місії університету, ця проблема навіть не обговорюється в Україні. Невизначеність місії не лише унеможливлює підвищення якості освіти, а й залишає заклади вищої освіти на узбіччі суспільного розвитку. Україна декларує стратегії демократизації, європейської інтеграції та входження до НАТО, при цьому університети не дають знань ані про демократію, ані про європейську культуру і цінності, ані про НАТО. У Харківському регіоні найнижчий рівень підтримки цих стратегій, найбільша питома вага «совкової складової» у свідомості громадян. При цьому, у Харкові більше 40 ЗВО і близько 70% мешканців мають вищу освіту. То чи повинні бути залучені університети й інститути до реалізації цих стратегій і виконувати відповідну соціальну місію на регіональному рівні? Вочевидь, так. В реаліях – місія відсутня. Два роки тому МОН України надсилало на університети лист із рекомендаціями щодо впровадження спецкурсів, які б давали студентам знання про НАТО. Оскільки лист мав рекомендаційний характер, виші його проігнорували. Ані Стратегія інноваційного розвитку України на період до 2030 року, ані Стратегія сталого розвитку України до 2030 року також не визначають ролі університетів у їх реалізації. Перелік прикладів можна продовжити. Всі вони підтверджують відсутність бачення державою місця і ролі ЗВО в сучасних трансформаційних процесах.

З огляду на європейський досвід та потреби розвитку українського суспільства і держави на сучасному етапі, місія українського університету має включати освітню і соціальну складові.

Висновки та рекомендації

Місія українських закладів вищої освіти не визначена ані на рівні держави, ані на рівні самих навчальних закладів. Такий стан не відповідає як стратегії входження до європейського освітнього простору, так і іншим державним стратегіям у різних галузях.

За невизначеності місії базовий критерій оцінювання якості освітньої програми, згідно якого її чітко сформульовані цілі мають відповідати місії та стратегії ЗВО, не може бути застосований. Відповідно, значна частина інших критеріїв також втрачають сенс, оскільки безпосередньо пов’язані з ним. Зокрема, без визначеної місії не можливо встановити, наскільки цілі освітньої програми та очікувані результати навчання сформульовані з урахуванням потреб та інтересів суспільства. Адже інтереси суспільства і виражаються саме шляхом формулювання місії ЗВО на законодавчому рівні. Тому запропонований Проект Положення виглядає як солідна надбудова над порожнечею.

Невизначеність місії не дає можливості чітко сформулювати компетенції майбутніх випускників ЗВО у різних сферах. Адже складові місії – головне підґрунтя для визначення переліку компетенцій у професійній, громадянській та інших сферах.

Проблема визначення місії закладу вищої освіти до цього часу не піднімається ані державою, ані університетською спільнотою. Незважаючи на актуальність, вона не стала предметом публічної дискусії.

Перший крок на шляху реального, а не імітаційного підвищення якості вищої освіти – визначення її філософії та головних цілей. Це передбачає відповідь на три питання: кого, для чого і яким чином будемо навчати? Ця відповідь має стати результатом широкої дискусії і знайти відображення у формулюванні місії українського ЗВО.

Базове визначення місії ЗВО залежно від рівня акредитації має давати Закон України «Про вищу освіту». Це стане свідченням наявності державної політики у галузі вищої освіти та її нормативного закріплення. Ключові орієнтири – нормативна база ЄС та місія європейських ЗВО, проблеми сучасного етапу становлення української державності та розвитку суспільства, вирішення яких потребує кардинальних змін у системі вищої освіти.

Нормативні документи ЗВО мають закріплювати скориговане визначення місії. Залежно від того, яку модель обрали для себе конкретні університети – класичного, академічного інноваційного, технічного чи іншу, вони уточнюють цю місію, зі збереженням основних складових і доповненнями відповідно до своєї моделі, мети і цілей, закріплюють її у своїх нормативних документах. Якщо це університет, то його місія не може обмежуватись підготовкою висококваліфікованих фахівців у відповідній галузі. Він має давати фундаментальне універсальне знання. З іншого боку, жоден ЗВО не може бути усунутим від реалізації задекларованих державних стратегій, замикатись на підготовці інженера, менеджера чи лікаря, не формуючи його як компетентного громадянина, «внутрішнього європейця». Чітко сформульована місія дає можливість розробити освітні програми, у яких цілі відповідатимуть місії.

Формулювання мети, цілей і завдань у нормативних документах ЗВО має включати конкретні засоби їх реалізації. Завдання «формування в учасників освітнього процесу демократичної культури, моральних цінностей, соціальної активності, громадянської позиції» не дає уявлення про те, як воно вирішується. Тому необхідні доповнення на зразок: «…шляхом включення до освітньої програми дисциплін (вказаний перелік), спецкурсів (вказаний перелік)…». Тоді стає зрозуміло, де шукати відповідність між цілями та місією (https://lb.ua/society/2019/02/06/419022_nazyavo_imitatsiya_chi_realna_borotba.html). – 2019. – 14.05).

**

Блог на сайті «Lb.ua»

Про автора: Олексій Мінаков, блогер, політичний оглядач, медіа-експерт

5 причин, чому реформу ринку електроенергії не можна відкладати

До реформи ринку електроенергії не дуже високий інтерес у суспільстві. Принаймні, в порівнянні з увагою до освітньої чи медичної реформ. А дарма – значення реформування цієї галузі є не менш важливим у контексті побудови цивілізованої держави та курсу на євроінтеграцію.

Справа в тому, що залишається менше 1,5 місяців до впровадження нової моделі ринку електроенергії. В 2017 році депутати ухвалили закон «Про ринок електричної енергії», де чітко прописана дата введення нового ринку електроенергії – 1 липня 2019 року. Профільний комітет Верховної Ради, Міністерство енергетики та вугільної промисловості, ключові енергокомпанії наполягають на вчасному, тобто запланованому, терміні введення ринку і вважають перенесення дати недоцільним.

Однак не все так ідеально та гладко. Чим ближче до цієї дати, тим частіше в ЗМІ можна побачити коментарі від різноманітних експертів, що реформа «не на часі». Наприклад, голова BRDO Олексій Гончарук лякає тим, що новий ринок електроенергії «може спровокувати неконтрольоване зростання ціни та фактично залишити споживачів без енергії». А директор інвестиційної консалтингової компанії IPU Renewable Energy Станіслав Масевич жахає, що старт нового ринку «принесе лише хаос і банкрутства компаній».

На противагу їм, спробуємо аргументовано довести, що, попри певні труднощі, реформу ринку електроенергії не можна відкладати.

По-перше, з зовнішньополітичної точки зору, це зобов’язання України в рамках угоди про асоціацію з ЄС, яка набула чинності в 2017 році. Зокрема, стаття 338 угоди передбачає «розвиток конкурентоспроможних, прозорих і недискримінаційних енергетичних ринків на основі правил та стандартів ЄС шляхом проведення регуляторних реформ». Україна наближається до того, щоб відділитися від спільної з Росією енергосистеми та синхронізуватися з Європою. У випадку нестачі електроенергії можна буде її компенсувати не завдяки Росії, яка шантажує і погрожує, а завдяки надійній Європейській мережі операторів систем передачі електроенергії.

Додам, що ми тричі брали на себе зобов’язання ввести реформу ринку електроенергії – з 1 січня 2015 року, з 1 липня 2017 року та з 1 липня 2019 року. Якщо ми й втретє провалимо введення реформи, довіра до України впаде, як кажуть, «нижче плінтуса».

По-друге, з економічної точки зору, це обумовлює створення конкурентного ринку електроенергії в Україні. Завдяки інтегрованим у закон нормам енергетичного законодавства ЄС, а саме Третього енергопакету ЄС, передбачається відокремлення компаній-постачальників електроенергії від тих, що займаються передачею електроенергії. На роздрібному ринку вже створена модель, яка стимулюватиме конкуренцію і появу нових гравців, призведе до лібералізації та демонополізації ринку електроенергії. До речі, в саме в такий спосіб Європа намагається зменшити контроль декількох гравців над значною частиною ринку.

По-третє, з фінансової точки зору, від своєчасного введення енергоринку залежить отримання Україною макрофінансової допомоги. Зокрема, в розмірі 500 млн євро від ЄС в 2019 році. Крім того, вимога введення нового ринку електроенергії була прописана в меморандумі МВФ від 2015 року і перенесена в новий меморандум від 2018 року. Тобто від неї залежить отримання кредитів у травні та жовтні 2019 року в розмірі близько $1,3 млрд кожний. Нарешті, 500 млн долл кредиту від Світового банку можна буде отримати лише після траншів МВФ. А всі ці кошти конче необхідні Україні в цей піковий рік виплати зовнішніх боргів.

По-четверте, з точки зору міжнародних відносин, введення нового ринку електроенергії знаходиться під пильним контролем Заходу. Дуже показовою вийшла нещодавня реакція міжнародної спільноти (представників ЄС, ЄБРР, USAID та інших організацій) – спільний лист із закликом якомога швидше скликати нараду Координаційного центру щодо забезпечення впровадження нового ринку електроенергії. Аналогічні стурбованості щодо гальмування висловлювали міжнародні бізнес-асоціації в Україні – Європейська бізнес асоціація та Міжнародна торгова палата. Тобто відтермінування дати введення ринку однозначно підірве довіру до України з боку міжнародних партнерів.

По-п’яте, рівень готовності до введення реформи дуже високий. Минулого тижня відбулося декілька заходів, присвячених реформі в електроенергетиці. Всі – керівники Мінпаливенерго та НКРЕКП, керівники операторів ринку електроенергетики, провідні фахівці галузі – стверджували, що готовність до введення ринку становить 95-98%. А за час, який залишився до 1 липня, є всі шанси встигнути бути готовими на 100%.

Отже, реформа ринку електроенергії вирішить декілька ключових для України питань – у зовнішній політиці, у макроекономічній стабілізації, у демонополізації, стане індикатором виконання міжнародних зобов’язань України і допоможе пом’якшити болюче питання виплати зовнішнього державного боргу. Будуть введені прозорі ринкові відносини в електроенергетиці. Реформа електроенергетики стане черговим кроком до розбудови транспарентної, конкурентної, ринкової економіки (https://lb.ua/blog/aleksey_minakov/427565_5_prichin_chomu_reformu_rinku....). – 2019. – 22.05).

 

Блог на сайті «Lb.ua»

Про автора: Катерина Коба, координатор ініціативи «Громадська взаємодія»

 

800 років: коли ми зможемо вирішити житлове питання для внутрішніх переселенців

Відсутність власного житла – головна проблема для внутрішньо переміщених осіб. За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), в грудні 2018 року її вказали як ключову 37% переселенців – це більше, ніж кожен третій опитаний.

Більшість із тих, хто втік від війни 5 років тому, продовжують орендувати квартири. Це створює додаткові проблеми – приміром, необхідність періодичних переїздів та дискримінацію як від орендодавців, так і від органів, що перевіряють місце проживання. Утім держава, судячи з усього, не поспішає вирішувати цю проблему.

Останні дані Мінсоцполітики свідчать, що в Україні є 1,4 млн переселенців. Квартири з них встигли придбати заледве 12%, кажуть в МОМ. Відсутність житла примушує людей повертатися на окуповані території – 4 із 5 громадян, які повернулися додому, зробили це, бо мали там постійне житло, а в мирній частині України не змогли вирішити це питання.

Якщо 37% вважають, що відсутність житла – це головна проблема, очевидно це і можна вважати потенційною потребою в нових квартирах чи будинках для втікачів з Донецької та Луганської областей. В середньому у сім’ї в Україні – 2,5 людини. Тобто приблизна потреба у житлі – 200 тисяч квартир. Скільки ж побудували або передали переселенцям насправді за ці роки?

Загальної статистики немає, проте є розрізнені факти, з яких вимальовується дуже невесела картина. У державному бюджеті гроші конкретно на будівництво житла для ВПО з’являться вперше лише в 2019 році. Це 10 млн грн. На скільки їх вистачить? Приблизно на 20-40 квартир.

Іще 34 млн грн. третій рік поспіль виділяють на прифронтові території, ці кошти теж йдуть або на придбання готового, або на будівництво нового житла, проте знову ж таки йдеться про десятки, від силу сотні квартир при потребі в сотні тисяч.

Приміром, в 2018 році, за даними Міністерства тимчасово окупованих територій, за гроші такої субвенції придбали 116 квартир в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській областях. Крапля в морі навіть попри те, що половину фінансування беруть на себе місцеві громади.

Реальний запит, як повідомляли у Мінсоцполітики, становив 850 млн грн. Тобто держава виділила в 20 разів меншу суму, ніж прорахована нею ж потреба.

Не набагато краще діють програми доступного житла чи молодіжного пільгового кредитування. Якщо фінансування йтиме такими темпами, то на отримання всіма переселенцями нових квартир піде не менше 800 років.

Усі ці цифр свідчать про одне – ми маємо радикально змінювати підходи до цього питання. Замість будівництва окремих квартир “для обраних” з непрозорим розподілом і бюджетних коштів, і спорудженого житла під заспокійливі слова чиновників, “краще так, ніж ніяк”, варто усвідомити масштаби цієї потреби і спробувати підійти комплексно.

Виходимо з наступного.

По-перше, будівництво, та ще й із залученням державних коштів – вигідний бізнес. Замовник надійний, замовлень багато і вони регулярні. Тому забудовники мають шикуватися в чергу за такими проектами і пропонувати їх реалізацію на межі собівартості. А “бонусом” отримати престиж виконання соціальної місії, де звісно, комерційного інтересу теж ніхто не відкидає.

По-друге, сучасні технології будівництва дозволяють швидко зводити великі площі квартир, причому не в режимі “хрущовок”, а в режимі добротного житла економ-класу.

По-третє, місцева влада повинна із задоволенням виділяти під такі об’єкти землю. Бо це нові платники податків у місті, нові робочі місця, нові можливості для розвитку.

По-четверте, під програми для переселенців можна віддавати забудовникам на добудову проблемні об’єкти з можливістю реалізувати більшу частину житла за комерційними цінами.

Утім, держава чомусь не горить бажанням підійти до проблеми системно, виділивши на це кошти платників податків за прозорими і зрозумілими всім правилами. Традиційні відмовки про відсутність грошей – не працюють. Бо кошти є навіть на набагато менш корисні цілі та задачі, а якщо їх консолідувати і збільшити щонайменше в 10 разів суму фінансування проектів житла для переселенців, то програма доступного житла запрацює набагато швидше, ніж це було досі.

Джерелом таких грошей можуть стати, зокрема, конфісковані кошти корупціонерів, акцизи на тютюн та алкоголь, кошти, зекономлені на держзакупівлях товарів, робіт і послуг.

Зрештою, до зведення таких об’єктів як житло для ВПО, можна залучати комерційні компанії без жодної копійки державних коштів, за умови, що інвестор отримує державну землю та матиме право побудувати поруч, наприклад, власний офіс чи виробниче містечко.

Не слід забувати про кошти донорів. Нещодавно представник Єврокомісії заявив, що Україна не змогла освоїти 8 млрд. євро допомоги від ЄС – ці ресурси можна було б хоча частково спрямувати на будівництво житла переселенцям.

Поєднавши усі ці, а також інші можливості, отримаємо набагато більш швидкий і ефективний результат, аніж 800 років додаткового очікування. Адже якщо ми справді говоримо про інтеграцію внутрішньо переміщених осіб в громади інших регіонів України, то важливо почати справді з їхніх потреб, ключова з яких таки житлове питання(https://lb.ua/blog/kateryna_koba/427572_800_rokiv_koli_mi_zmozhemo_viris...).– 2019. – 22.05).

 

***

Блог на сайті «Судебно–юридическая газета»

Про автора: Ростислав Садовий, помічник судді Червоноградського міського суду Львівської області

 

Забезпечення верховенства права у сфері запобігання корупції: проблема та її наслідки

Строк виконання обов’язку подати декларацію при звільненні з посади позбавлений правової визначеності, що ставить під сумнів правомірність притягнення особи до відповідальності.

Проблема та її наслідки на національному рівні

Перший абзац другої частини статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» суперечить принципу правової визначеності, оскільки сформульований не чітко та не містить конкретики щодо строку подання електронної декларації у випадку припинення здійснення діяльності, що пов’язана з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування.

Натомість визначення такого строку рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції (далі – НАЗК) суперечить двадцять другому пункту першої частини статті 92 Конституції України.

Внаслідок такої ситуації здійснюється атака на верховенство права, оскільки особа, котра припиняє чи припинила діяльність, що пов’язана з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, точно не знає, не роблячи припущень, строків виконання обов’язку подати відповідну декларацію. А у випадку подання декларації після дати припинення цієї діяльності – може безпідставно стати фігурантом провадження в справах про адміністративні правопорушення чи навіть визнана судом винуватою у вчиненні проступку, передбаченого першою частиною статті 172-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП).

Принцип правової визначеності як елемент верховенства права

Конституція України говорить про принцип юридичної визначеності опосередковано у статті 57, згідно з якою кожному гарантується право знати свої права і обов'язки. Конституційний Суд України (далі – КСУ) у своїх рішеннях зазначав, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки (№ 17-рп/2010 від 29.06.2010 р.). Також Суд вказував на те, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (№ 5-рп/2005 від 22.09.2005 р.).

На різні аспекти необхідності забезпечення принципу правової визначеності неодноразово звертав увагу Європейський суд з прав людини, зокрема у рішеннях «Новік проти України» від 18.12.2008 р. (заява № 48068/06), «Єлоєв проти України» від 06.11.2008 р. (заява № 17283/02), «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 р. (заява № 21722/11) та ін.

У американському конституційному праві на основі положення про належну процедуру в рамках П'ятої і Чотирнадцятої поправки до Конституції США судами сформована доктрина невизначеності закону, згідно з якою закон є недійсним та не має чинності, якщо він є занадто розпливчастим для розуміння пересічним громадянином. Так, Верховний Суд США вказував на те, що закон, який забороняє або вимагає здійснення вчинку в настільки непевних межах, що люди звичайного інтелекту обов'язково повинні здогадуватися про його значення і розходитися в думках стосовно його застосування, порушує найпершу сутність дотримання належної правової процедури (Connally v. General Construction Co., 269 U.S. 385 (1926).

У наші дні існує консенсус серед правників з приводу того, що одним із стрижневих елементів верховенства права є правова визначеність (Мірило правовладдя, п. 18).

Відтак правова визначеність є універсальною засадою, що поширює свою дію на правовідносини між державою і особою, зокрема у сфері встановлення підстав та порядку притягнення до юридичної відповідальності, утвердження та забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Правова невизначеність закону

За правилами статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» електронна декларація подається у чотирьох випадках: у випадку участі у конкурсному відборі на відповідну посаду; щорічно у період перебування на посаді; після звільнення з посади, а також при звільненні з неї.

Якщо у перших трьох випадках закон чітко передбачив строки подання цієї декларації, то у випадку зі звільненням з посади існує очевидна неясність, оскільки перший абзац другої частини статті 45 цього Закону України «Про запобігання корупції» не містить точної вказівки на строк виконання цього обов’язку. Дана норма не є бланкетною чи відсильною. Жоден інший закон не визначає цього строку.

Як свідчить аналіз інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень (далі – ЄДРСР), на практиці вище вказана норма закону тлумачиться по-різному. Так, варіантами її інтерпретації є обов’язок подати декларацію: у день видачі наказу про звільнення; у день ознайомлення з ним; у день отримання трудової книжки; у день отримання виплати розрахункових коштів тощо.

Відтак дана норма вимагає від особи здійснення вчинку в непевних умовах, внаслідок чого як пересічні люди середнього розуму, такі і правники повинні здогадуватися про її точне значення, розходячись в думках щодо правильності інтерпретації. Фактично особа ризикує наразитися на притягнення до адміністративної відповідальності тільки тому, що не може прийнято зрозуміти вимогу закону.

У даному випадку слід відмітити, що повага до прав людини насамперед означає, що законодавство має належним чином врегульовувати обсяг і зміст прав людини і основоположних свобод. Законодавець несе відповідальність за належне регулювання відповідно до конституційних цінностей і принципів, оскільки неякісний закон, непридатний до застосування виконавчою владою і судами, означає відсутність законодавчого регулювання. Звідси випливає вимога до якості публічного управління як процесу вирішень питань суспільного значення (Савчин М.В. Сучасні тенденції конституціоналізму у контексті глобалізації та правового плюралізму: монографія. Ужгород: РІК-У, 2018. – С. 139).

Неконституційна визначеність

Правозастосовча практика склалася таким чином, що не подання відповідної декларації у день звільнення з посади тлумачиться як вчинення проступку, що передбачений першою частиною статті 172-6 КУпАП.

Підвалини такої позиції були закладені рішенням НАЗК від 10.06.2016 № 3 «Про функціонування Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування», котрим встановлено, що за загальним правилом «декларація суб’єкта декларування, визначеного в абзаці першому частини другої статті 45 Закону, який припиняє діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, подається не пізніше дня такого припинення».

Навести статистичні показники, котрі б дозволяли встановити точну кількість осіб, які були притягнуті за порушення строку, встановленого вище вказаним рішенням НАЗК, доволі складно з кількох причин. Так, офіційна влада не веде єдиної статистики складених протоколів про адміністративне правопорушення за першою частиною статті 172-6 КУпАП, а звітність Державної судової адміністрації України не розмежовує склади правопорушень, які передбачені цією статтею Кодексу, що унеможливлює вільне отримання інформації про кількість осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності за порушення першого абзацу другої частини статті 45 Закону України «Про запобігання корупції».

Побіжний аналіз інформації з ЄДРСР свідчить, що протягом 2017 – квітня 2019 рр. суди першої інстанції у справах про адміністративні правопорушення у 252 постановах використовували посилання на другий підпункт п’ятого пункту другого розділу вище вказаного Порядку та словосполучення про стягнення судового збору (маркери постанови суду про визнання особи винуватою). Такі дані дозволяють скласти бодай приблизне уявлення про кількість осіб, які були притягнуті у цей період часу до адміністративної відповідальності за несвоєчасне подання декларації при припинені здійснення діяльності, що пов’язана з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування.

У даному контексті слід зауважити таке. Згідно з двадцять другим пунктом першої частини статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

У сьомому абзаці другого пункту мотивувальної частини рішення № 7-рп/2001 від 30.05.2001 р. (справа про відповідальність юридичних осіб) КСУ зробив висновок, що «за своїм змістом пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України спрямований не на встановлення переліку видів юридичної відповідальності. Ним визначено, що виключно законами України мають врегульовуватись засади цивільно-правової відповідальності (загальні підстави, умови, форми відповідальності тощо), підстави кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності – діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями (основні ознаки правопорушень, що утворюють їх склад), та відповідальність за них. У такий спосіб Конституція України заборонила врегульовувати зазначені питання підзаконними нормативно-правовими актами та встановила, що лише Верховна Рада України у відповідному законі має право визначати, яке правопорушення визнається, зокрема, адміністративним правопорушенням чи злочином, та міру відповідальності за нього».

Відтак притягнення особи до адміністративної відповідальності за порушення строку подання декларації при припиненні діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави, що встановлений не парламентом у законі, а органом виконавчої влади у підзаконному нормативно-правовому акті – не можливе, оскільки суперечить Конституції України та свідчить про відсутність події проступку.

Судових рішень з подібними висновками не багато. Аналіз інформації з ЄДРСР показав, що з посиланням на вище вказані положення Конституції України та рішення КСУ лише два суди винесли чотири постанови, якими з мотивів неможливості притягнення до особи до відповідальності за порушення строку, встановленого НАЗК, закрили провадження у справах за першою частиною статті 172-6 КУпАП у зв’язку з відсутністю події і складу правопорушення (наприклад, справи № 728/4/19, № 459/632/19).

Окрім цього, слід звернуту увагу й на таке. Обов’язок подати декларацію у день звільнення з посади, навіть якби він був чітко прописаний не у рішенні НАЗК, а Законі України «Про запобігання корупції», викликає сумніви щодо його пропорційності та забезпечення рівності перед законом. Адже слід враховувати розумну заклопотаність особи у день звільнення з роботи, що пов’язана з організаційно-бюрократичними процедурами, а також брати до уваги принцип однакового ставлення, позаяк у інших випадках строк виконання обов’язку подання електронної декларації істотно більший і становить щонайменше 10 днів. Недотримання подібних засад створює загрозу для утвердження основних прав людини та реалізації принципу верховенства права загалом.

Підсумок вказаних у дослідження фактів і думок щодо наявної проблеми

Принцип верховенства права вимагає визначеності, ясності і недвозначності правової норми, якою встановлений обов’язок подання електронної декларації у випадку припинення здійснення діяльності, що пов’язана з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, однак такі вимоги не були дотримані парламентом.

Практика притягнення осіб до адміністративної відповідальності за порушення строку подання декларації при звільненні з посади, що встановлений рішенням НАЗК, а не неконкретною нормою закону – несумісна з принципом правової визначеності та принципом захисту від свавілля, які червоною ниткою проходять через Конституцію України, Європейську конвенцію з людських права і принцип верховенства права (правовладдя).

Відтак подання декларації пізніше дня припинення діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, не утворює складу адміністративного правопорушення, передбаченого першою частиною статті 172-6 КУпАП.

Заходи, яких необхідно вжити для вирішення описаної проблеми

Вирішити вказану вище проблему можливо шляхом:

внесення парламентом змін до першого абзацу другої частини статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» з метою її формулювання таким чином, щоби при застосуванні надалі не виникало сумнівів у її розумінні. Варто передбачити конкретну подію, з настанням якої виникає обов’язок подання декларації, а також встановити строк для його виконання, наприклад, у 10 днів.

2) допоки цього не буде зроблено – у спосіб належного судового контролю, оскільки саме суди покликані забезпечити кожному право на справедливий суд та повагу до інших людських прав.

Вирішення вказаної проблеми зміцнить такі стрижневі елементи верховенства права як правова визначеність, заборона свавілля та поважання людських прав (https://sud.ua/ru/news/blog/141954-zabezpechennya-verkhovenstva-prava-u-sferi-zapobigannya-koruptsiyi-problema-ta-yiyi-naslidki). – 2019. – 17.05).

 

***

Блог на сайті «Судебно–юридическая газета»

Про автора: Руслан Арсірій, суддя Окружного адміністративного суду м. Києва

 

Реформа судової влади: продовжити не можна зупинити

На сьогодні загубилася межа між модерновою доцільністю та стабільністю, швидкістю судочинства та його церемоніальністю. В процесуальному законодавстві все непрофесійно змішано.

Головним завданням судової реформи, що триває з 2014 року, було утвердження цілісної, незалежної та сильної судової гілки влади. Йшлося про необхідність усунення впливу на суд з боку органів виконавчої та законодавчої гілок влади. Однак що ми маємо в сухому залишку після майже 5 років реформування/переформатування? Чи змінився розподіл влади і хто від цього виграв? Давайте про все по порядку.

Основним принципом організації та діяльності державного апарату в демократичній правовій державі є поділ влади. Він спрямований на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини або органу, повинен унеможливлювати будь-які прояви сваволі та забезпечувати політичну свободу. Поділ влади передбачає розмежування повноважень між трьома гілками – законодавчою, виконавчою та судовою, а також створення механізму стримувань та противаг.

Законодавча влада – це гілка державної влади, яка має виключні повноваження на ухвалення законів. Верховна Рада України як головний законодавчий орган держави приймає закони, які, в тому числі, регулюють діяльність судової влади. Чи є вони досконалими? Заперечну відповідь на це запитання дасть кожен юрист, який щодня працює з процесуальними законодавчими актами. Особливі проблеми виникають при застосуванні процесуальних норм у повсякденній роботі. Автори закону про зміни до процесуальних кодексів не стикались із реальними проблемами судочинства, на регулювання яких, власне, і покликані кодекси. Слід звернути увагу, що суттєві прогалини існують у кодексах всіх форм судочинства: кримінальному, господарському, цивільному, адміністративному та навіть у процедурі розгляду адміністративних правопорушень, хоча цей кодекс докорінно не змінювався ще з радянських часів.

Ситуація з процесуальними проблемами в судочинстві не покращилася, а тільки погіршилась із застосуванням змінених кодексів та «поглибленням реформ», а саме набранням чинності законами «Про судоустрій та статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя». Нібито для уникнення корупційного впливу пропонуються «ліки», що не лікують, а лише погіршують ситуацію. Усунення голів судів від будь-якого керівництва, зменшення ролі суддівського самоврядування з одночасним створенням надструктур для керування судовою системою, процедура оцінювання невідомих якостей суддів – усе це більше схоже на витискування з професії, а не на прогресивні нововведення.

У запалі ускладнити судовий процес нібито для захисту прав громадян, які звертаються до суду, реформатори проштовхують сумнівні пропозиції у законопроекти. При цьому на жодному з етапів розробки законів не залучаються практикуючі судді, які, власне, і здійснюють безпосереднє їх застосування. Особливо чутливим є відсутність серед розробників процесуальних законів суддів першої інстанції, адже саме на цьому етапі судового розгляду закладаються підвалини якісного розгляду.

На цей час загубилася межа між модерновою доцільністю та стабільністю, швидкістю судочинства та його церемоніальністю. У процесуальному законодавстві все непрофесійно змішано.

Яскравим прикладом безглуздості реформування процесуального законодавства є штучне інтегрування так званого «Електронного суду» у процес, побудований на паперовому документообігу. Мало того, що не було враховано реалій сьогодення, так цей гібрид ще й жодним чином не інтегрується з нормами, які існували раніше. Більше того, він їм суперечить! Однак це не зупинило розробників. Тепер два діловодства (паперове та електронне) передбачені в кодексах одночасно, відокремлено одне від одного. Чи варто очікувати, що колись вони автоматично інтегруються самі по собі?

На жаль, предметного діалогу з судами першої інстанції в процесі розробки та впровадження «Електронного суду» не було. А з цього ж необхідно було починати, адже саме суди першої інстанції відчувають на собі всі недосконалості та прогалини нововведень. Однак судову владу ніколи ні про що не запитують, а лише ставлять перед фактом. І такий порядок речей багато років поспіль влаштовує тих, хто не готовий дати судам рівноцінні позиції в розподілі гілок влади.

Не запитують – то ще півбіди, однак контролювати намагаються вправно. Тривалий час Верховна Рада України фактично контролювала призначення суддів-п’ятирічок безстроково, здійснюючи політичний вплив на судову владу. Тисячам суддів доводилося чекати, поки «під куполом» розглянуть їх кандидатури, тоді як у багатьох місцевих судах нікому було здійснювати правосуддя. У ході проведення реформи низка європейських інституцій зазначали, що суддів необхідно убезпечити від такої залежності та невиправданих очікувань.

Зараз Президенту в процесі призначення суддів відведена «церемоніальна» роль, але як вона реалізовувалась? Зокрема, судді Окружного адміністративного суду Києва після внесення Вищою радою правосуддя відповідного подання про їх призначення неодноразово ще мінімум два місяці очікували прийняття указів Президента України. Ще у грудні 2018 року Вищою радою правосуддя було внесено подання про призначення одного з моїх колег, однак він і до сьогодні не має можливості продовжувати здійснювати правосуддя, оскільки очікує підписання Президентом відповідного указу. Очікування, поки Гарантом нашої держави буде здійснена та сама «церемоніальна функція», складає вже майже чотири місяці, що зумовило навіть звернення до суду з позовом.

З 2016 року порядок призначення змінився, однак кардинального покращення при заповненні вакантних посад у судах немає. Кадровий колапс – саме так можна охарактеризувати сьогодні ситуацію з наповненням судів. Станом на 1 березня 2016 року в Україні працювали приблизно 9 тисяч суддів, а в березні 2019 їх залишилось трохи більше половини. На завершення процедури кваліфікаційного оцінювання очікують більше 3 тисяч суддів, при цьому в 14 місцевих загальних судах припинено здійснення правосуддя.

Варто зазначити, що така ситуація призвела до значного накопичення залишку нерозглянутих справ у тих суддів, які мають повноваження і вимушені працювати «за себе і за того хлопця». На сьогодні у провадженні судді Окружного адміністративного суду Києва в середньому перебуває понад 600 справ, і для того, щоб завершити їх розгляд, необхідно більше 2 років. При обчисленні такого строку не враховувались нові надходження, відпустки суддів, святкові дні та лікарняні. Заручниками цього колапсу стали сторони судового процесу, які вимушені тривалий час очікувати призначення судових засідань та розгляду їх справ.

Реформу «просіювання» суддів під керівництвом Адміністрації Президента та спеціально створених для цього органів намагаються провести під гаслами захисту прав та інтересів кожного громадянина, який потребує якісного доступу до правосуддя. Однак насправді все відбувається свавільно, із застосуванням подвійних стандартів та поблажливого ставлення до «своїх».

Процес оцінювання суддів перетворився на спеціальне шоу для псевдоактивістів. При цьому дозволяється будь-яке втручання в особисте життя не тільки безпосередніх учасників «оцінювання», але й родичів, які потрапили у поле зору. Той факт, що значний відсоток суддів пройшли цю сумнівну процедуру, свідчить зовсім не про об’єктивний підхід «під контролем суспільства», а лише про те, що до них просто «руки не дійшли».

І замість того, щоб займатись вирішенням реальних проблем, серед яких і виконання судових рішень, псевдореформатори займаються невідомо чим. Кожен розуміє, що мало отримати судове рішення – потрібно мати дієвий механізм його виконання. А з цим у нашій державі не все гаразд. В Україні виконується не більше 10% рішень судів, тоді як в країнах ЄС цей показник становить 50–70%. Практика Європейського суду з прав людини свідчить, що право на справедливий суд є ілюзорним, якщо судове рішення залишається невиконаним.

У 2017 році Європейський суд з прав людини передав до Комітету міністрів Ради Європи понад 12 тисяч справ. Варто лише згадати рішення ЄСПЛ «Іванов проти України», «Бурміч проти України», що стали сумною візитівкою країни. Рада Європи неодноразово вказувала, що в Україні дуже повільно здійснюється реформування системи виконання судових рішень.

При цьому передавши функції виконання судових рішень підпорядкованому йому Міністерству юстиції, найвищий орган виконавчої влади – Кабінет міністрів України – сам демонстративно не виконує судові рішення, про що свідчать наведені вище цифри.

У виконавчої влади немає навіть механізму опрацювання помилок, виявлених судами. Показовою є ситуація з нормативними актами. У більшості випадків нові нормативно-правові акти приймаються органами виконавчої влади як під кальку зі старих актів, скасованих судом. Такий кругообіг абсурдних закономірностей триває роками. Адже це дуже зручно, як у прислів‘ї: «Собака бреше – караван іде», коли виконавча влада убезпечила себе від впливу судової влади, а для законодавчої такі випадки залишаються поза аналізом та реагуванням.

Незважаючи на те, що судову владу систематично «реформують» та «вдосконалюють», механізми законодавчого та кадрового контролю Верховної Ради України та Кабінету міністрів України взагалі не розробляються. Представники судової влади не мають права голосу як в процесі законотворення, так і під час аналізу негативних тенденцій застосування недосконалих законів. Нагадаю, система стримування та противаг, відповідно до усталеної практики демократичних країн, має працювати в обидва боки стосовно кожної з гілок влади. І ця проблема має бути виправлена в Україні. Якщо неможливо зменшити вплив законодавчої влади на судову, то слід ввести противагу і можливість впливу судової влади на законодавчу.

Крім того, судді позбавлені пасивного виборчого права. Суддя не може бути обраний до представницьких органів депутатом. Така можливість виключена Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Тобто вплив на законодавчий процес з боку судової гілки влади усунуто як безпосередньо (законодавча ініціатива), так і через окремих представників (членів представницьких органів). Чи існують для представників будь-якої з гілок влади, окрім суддів, такі обмеження? Чи це випадково? На жаль, подібних «випадковостей» за період тривалої судової реформи можна нарахувати чимало.

Так, реформування затягнулося, і в переважної більшості суддів це словосполучення давно не асоціюється з позитивними змінами. Підозрюю, що і в суспільстві змінились настрої з цього приводу. Але хотілось би висловити дуже непопулярну тезу про те, що зупинитись у реформуванні судової влади саме зараз означатиме прийняти існуючий стан речей, поглибити створені проблеми та кинути перекручене правосуддя напризволяще. І неважливо, як буде називатись цей процес – продовженням реформи чи ліквідацією її наслідків, адже головне – результат, а не популістські закиди.

На цьому етапі основних зусиль є сенс докласти до деяких структурних перетворень.

Варто зосередитись на виправленні помилок активної законодавчої діяльності. Можна довго звітувати про «успішність» реформ та досягнуті результати, отримуючи схвальні відгуки зовнішніх донорів, однак практика твориться не в посольствах, а в місцевих судах. Вже зараз, після апробації змін до кодексів та законів, що стосуються діяльності судової влади, є можливість виявити та назвати суттєві прогалини, від яких залежить захист прав громадянина у суді. Необхідно їх усунути шляхом внесення змін до процесуальних кодексів. При цьому поки безпосередньо самі судді не будуть залучені до законодавчої роботи (у будь-який спосіб), поєднати теорію кодексів та практику їх застосування не вдасться.

Крім того, необхідно приділити увагу відновленню належних функцій суддівського самоврядування – стрижня судової влади. У нашій країні судове самоврядування фактично зруйноване як організаційно, так і функціонально за допомогою законодавчих змін. Послідовними кроками судову владу перетворили у систему, керовану зовні.

То можливо, це і було насправді головним завданням реформи? (https://sud.ua/ru/news/blog/141984-reforma-sudovoyi-vladi-prodovzhiti-ne-mozhna-zupiniti). – 2019. – 17.05).

**

Блог на сайті «AgroPolit.com»

Про автора: Роман Корінець, радник Національна асоціація сільськогосподарських дорадчих служб України (НАСДСУ)

 

На лінії вогню: у законопроекті №6527-д під кооперативи маскують корпорації

Між представниками кооперативного руху та розробниками нового законопроекту про кооперацію №6527-д розгорівся скандал. Другі фактично ігнорують норми рішення Конституційного суду N16-рп/2004 справа N1-30/2004 (воно визначило, що базовим для всіх напрямків кооперації є діючий закон №1087-IV «Про кооперацію» від 2003 року) та Київського адмінсуду, і намагаються протягнути через Раду законопроект, де під поняттям кооперативи замаскували банально корпоративні відносини для отримання середніми компаніями державної бюджетної підтримки.Сільгоспкооперація сьогодні визначається відповідним законом (у 2012 році він оновився). Про кредитні – аналогічно і так далі. Але жоден із них не виходить за межі базового №1087-IV, в рамках якого танцює вся кооперація.

Наразі у парламенті до розгляду готується нова редакція закону про с/г кооперацію – №6527-Д. Його автори пропонують документ, який виходить далеко за норми діючого закону про кооперацію і загалом є дуже сумнівної якості, а виділені для кооперації задачі далекі від сьогоднішніх потреб.

Експерти Інституту аграрної економіки НААН, Інститут економіки та прогнозування Національної академії України, Житомирського національного агроекологічного університету надали свої висновки про неприйнятність цього документу і його клону (№6527) органам влади. Про не підтримку цього документу заявили і в Асоціації фермерів та приватних землевласників України, Союзі учасників сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, Асоціації тваринників України, фахівці проекту USAID Агросільрозвиток, а також – Національна асоціація сільськогосподарських дорадчих служб України, яка розіслала аналіз можливих наслідків від прийняття законопроекту №6527-Д народним депутатам України.

 Що викликало таку негативну реакцію? Проект виходить за рамки діючої моделі кооперативного підприємства, а запропоновані зміни призведуть до втрати кооперативної сутності цього поняття взагалі. Мета цього законопроекту – вихолощена й утилітарна: максимально чітке правове регулювання ведення бізнесу з використанням корпоративно-кооперативних моделей. Про те, що прийняття такого Закону не змінить ситуацію на краще у сфері аграрної кооперації. Розробники законопроекту №6527-Д пропонують ніяк не пов’язувати його норми із діючим законом України «Про кооперацію» (обов'язковість цього як я писав раніше підтвердив КСУ і Київський адмінсуд), бо записали таке: «Цей Закон визначає правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування сільськогосподарської кооперації, особливості утворення і діяльності сільськогосподарських кооперативів, їх об’єднань». Отже, закон про сільськогосподарську кооперацію, на думку розробників, не повинен мати ніякого відношення основного, рамкового кооперативного закону №1087-IV.

На погляд представників кооперативного руху та Національна асоціація сільськогосподарських дорадчих служб України (НАСДСУ), рішення КСУ не має терміну давності, тому порушувати його не можна. А автори проекту №6527-Д це роблять. Свідомо чи ні? Складається враження, що вони не зацікавлені у розвитку кооперації в Україні, яка є механізмом розвитку дрібного бізнесу на селі. Натомість, судячи з норм законопроекту, ми бачимо спробу замаскувати корпоративні відносини пі кооперативні для отримання преференцій для бізнесу, який жодного відношення до кооперації немає.

Законодавство про кооперацію змінювати таки потрібно. Усувати колізії та праві ляпи, формувати дієві інституції на підтримку кооперативного руху та ефективні механізми державної підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, особливо на старті діяльності. Насправді, роботи у цьому напрямку – працювати не перепрацювати…

А ще – упорядковувати кооперативне законодавство, наближуватися до єдиного правового поле для усіх кооператив, а не створювати правовий хаос. Дуже сподіваємося, що так званий законопроект про с/г кооперацію так і залишиться лежати у парламентській шухляді, бо вразі прийняття дасть преференції комерційним структурам, а не кооперативам, а також – вступає у суперечність із рішенням КСУ (https://agropolit.com/blog/306-na-liniyi-vognyu-u-zakonoproekti-6527-d-p...). – 2019. – 16.05).

 

***

Блог на сайті «Освіта»

Про автора: Денис Назім, керівник освітнього проекту «FM School».

 

Д. Назім: профільна освіта. Місія нездійсненна?

Як відомо, згідно Закону України «Про освіту», до 2022 року буде поступово відбуватися реформування мережі закладів освіти.

Деякі школи стануть закладами освіти I – II ступенів (гімназія), деякі закладами освіти I – II ступенів (ліцей). Гімназія – навчання до 9 класу включно, ліцей – профільна старша школа (10 – 12 класи) з поглибленим вивченням деяких предметів.

Реформування мережі закладів освіти передбачає перехід учнів на конкурсній основі в інші навчальні заклади для здобуття профільної середньої освіти. І тут постає питання, яким чином буде відбуватись чи вже відбувся цей поділ.

Візьмемо, як приклад, Перспективний план розвитку мережі закладів загальної середньої освіти Дніпровського району м. Києва.

Зверну Вашу увагу на школи №31 та №120, які є з поглибленим вивченням предметів природничо – математичного циклу. У плані зазначено, що ці навчальні заклади з 2020/2021 н. р. не здійснюють набір до 10-х класів. У той же самий час стаття 12 Закону України «Про освіту» передбачає, що повна загальна середня освіта досягає своєї мети шляхом формування в тому числі ключової МАТЕМАТИЧНОЇ компетентності. У пріоритетах уряду є збільшення обсягів державного замовлення для ВНЗ за деякими галузями знань.

Більшість напрямків передбачає володіння абітурієнтів знаннями з природничо – математичних дисциплін саме на профільному рівні. Вже не кажучи про прогнози, які стосуються незворотної трансформації світової економіки, нової промислової революції, виникнення абсолютно нового типу промислового виробництва тощо.

Тобто реформування мережі шкіл лише в Дніпровському районі, яке позбавляє ці дві спеціалізовані школи здійснювати право набору до профільної старшої школи, зменшує потенційну та кількісну можливість учнів не лише оволодіти математичною компетентністю в повному обсязі, а й зменшує шанси учнів на продовження навчання за перспективними напрямками.

Це не реформа, націлена на отримання системою освіти новоякісного стану завдяки фундаментально іншій, ніж стара, структурі мережі закладів. Це всього лише імітація відповіді на виклики часу щодо потреби у профільно організованому змісті освіти старшокласників на основі їх особистих освітніх пріоритетів та спроможності.

Або освітянський менеджмент не вважає за потрібне враховувати неминучі спроби спотворити новий проектний задум і наперед тому виставити адекватні нормативно-інституційні запобіжники. Мовляв, це не «царська справа», хай там на місцях розбираються самі між собою. Або… Список можна продовжити.

Будемо чекати ще *надцять років? Чи спостерігати за четвертою промисловою революцією лише поглядом? (https://osvita.ua/blogs/64587/). – 2019. – 21.05).

 

 

 



[1] Референдуми в Європейському Союзі / [О. Д. Чебаненко, О. Ю. Грищук, Н. В. Колодяжна та ін. ; за ред. Д. С. Ковриженка]. Київ : ФАДА, ЛТД, 2007. 186 с. URL: http://www.wcenter.org.ua/files/referendumi.pdf.

[2] Проект закону України «Про спеціальну тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України з розслідування справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту» № 2278 від 03.03.2015 р. досі знаходиться на опрацюванні в Комітеті Верховної Ради України. Проект закону України «Про спеціальну тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України з імпічменту вищих посадових осіб України» № 8014 від 07.02.2018 р. знято з розгляду 18.09.2018 р.

[3] Збережено стиль і граматику оригіналу

 

Наверх ↑