В пам’яті жертв Голодоморів 1932-1933рр

Версія для друкуВерсія для друку

Упродовж кількох десятиліть минулого століття Україна фактично перебувала під окупацією більшовицької імперії. Віднайдені й опубліковані в останні роки документи дозволяють стверджувати, що ця окупація обернулася для України трьома Голодоморами, мільйонами насильницьких смертей, підірваним фізичним і духовним здоров’ям нації. Такої ненависті до селянина-хлібороба, такого «вишуканого» геноциду історія людства вірогідно ще не знала.

Молодому поколінню сьогодні важко зрозуміти, чому на українських чорноземах у 1930-х роках виникло таке явище як Голодомор? Чому на кордонах України у 1932–1933 р.р. було застосовано збройні сили для огородження територій після вилучення у населення харчів? З якою метою в містах України активно розбудовувалася ціла мережа приймальних пунктів ТОРГСИНУ?

Здоровий глузд відмовляється сприймати, що в голодні для України 1932–33 р.р. СРСР масово експортував зерно й інші харчові товари за кордон. У той час, коли голод охоплював дедалі ширші території, повним ходом відвантажувалося зерно на експорт.

Таких дій більшовицького уряду щодо вбивства українського народу не можна пояснити жодною економічною доцільністю.

Полтавщина — один з регіонів, що найбільше постраждав від Голодомору 1932–33 р.р. Демографічні втрати на терені області обчислюються сотнями тисяч загиблих. Від насильницької смерті пішли з життя люди, які творили основи буття української нації, вирощували хліб, берегли народні звичаї та національні традиції.

На жаль і досі серед частини старших людей побутує думка, що керівництво країни не було достатнім чином поінформоване про ситуацію, що складалася у 1932–1933 роках в українських містах і селах. Проте документи спростовують цю тезу і свідчать зовсім про інше. В архівних фондах вищих органів української влади (зокрема, Всеукраїнського центрального виконавчого комітету) за першу половину 1932 р. збереглися сотні звернень селян до голови ВУЦВКа Г. І. Петровського щодо захисту і справедливості. Люди масово писали до керівників УРСР з найрізноманітніших питань, але найбільше про колективізацію, розкуркулення, оподаткування, штрафування, висилку, голодування родин та про інші сторони нелегкого селянського життя.

Та попри це, перша офіційна інформація про кількість районів уражених голодом, з’явилася лише у червні 1932 року в матеріалах Політбюро ЦК КП(б)У про допомогу колгоспам бурякосійних районів. У документі називається 7 районів, що перебували тоді в найтяжчому стані: Семенівський, Кобеляцький, Чутівський, Глобинський, Нехворощанський, Оржицький, Оболонський (загальна кількість мешканців — 492 тис. чол.). Згодом до так званих тяжких районів додалися Полтавський, Кременчуцький, Хорольський.

Крім дуже важких, про які вже зазначалося, випадки голоду було також встановлено в Карлівському, Новосанжарському, Лубенському, Чорнухинському, Лохвицькому, Пирятинському, Решетилівському, Гадяцькому, Зіньківському, Петрово-Роменському районах. Від голоду вимирали цілі родини та навіть села; хутори Сороки, Лебеді, Твердохліби, Малолітка й десятки інших знелюдніли повністю. За офіційними даними, навесні 1933 р. 59 із 64 районів Харківської області, до складу якої входила і більша частина Полтавщини, були охоплені значними «продовольчими труднощами».

Про кількість померлих навесні 1933 р., зокрема, у Полтаві свідчить також один із документів, який нещодавно виявлено в Державному архіві Полтавської області. Він стосується справи коменданта полтавського цвинтаря Ляхова Луки Петровича та завідувача діловим двором комунальної секції Полтавської міської ради Череватенка Олексія Івановича.

Відповідно до документів, які направив Полтавський міський прокурор до Полтавської контрольної комісії 2 квітня 1933 року, зазначені особи звинувачувались у недбалому виконанні службових обов’язків, а саме: не вжили відповідних заходів для того, щоби вчасно заготовити потрібну кількість ям на цвинтарі м. Полтави для поховання померлих.

Внаслідок «неоперативних дій» Ляхова Л. П. та Череватенка О. І., у трупному покої 1-ї радлікарні м. Полтави лише за кілька днів на початку березня 1933 р. накопилося до 200 трупів. (І це лише в одній лікарні. Чи не забагато для такого невеличкого міста як Полтава з населенням у 100 тис. чол.? До відома читачів, у передвоєнний період у Полтаві функціонувало 7 лікарень. Винуватців шукали недовго. Крайніми виявилися посадовці середньої ланки: комендант цвинтаря та завідувач діловим двором комунальної секції міськради. А те, що ці люди були просто неготові прийняти велику кількість небіжчиків, не були забезпечені коштами та харчами для проведення необхідних робіт, не хвилювало нікого.

Документи 1930-х років страшні за своїм змістом, але вони яскраво засвідчують одне — навесні 1933 р. кількість померлих на Полтавщині, та, зокрема, в м. Полтаві була надзвичайно великою й місцева влада нічого не могла зробити навіть на останньому етапі людського шляху.

Нині називають різні цифри загиблих під час Голодомору — від 4 до 7 мільйонів осіб. Демографічні втрати України співмірні з населенням великої європейської держави. Тож науковцям треба дослідити всі обставини цієї трагедії, аби довести молодому поколінню, що в Кремлі ніколи не зупинялися перед геноцидом, коли виникала загроза втрати влади.

У період духовного очищення суспільства, після прийняття Законів України про декомунізацію неприпустимо й далі жити у світі більшовицько-ідеологічних ілюзій. Перший крок до позбуття від ідеологічного намулу — очистити нарешті наші міста і села (а отже й душі) від більшовицьких назв і символів. Натомість, щоб рухатися далі, необхідно якнайшвидше наповнити наше довкілля українським змістом.

На нашу думку правда про Голодомор має стати могутнім засобом лікування спотвореної історичної пам’яті.

 

Тарас Пустовіт,
заступник директора
Державного архіву Полтавської області,
заслужений працівник культури України,
голова Полтавського міського
товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка

Наверх ↑